Щоосені, в останній четвер листопада, у США відзначають День подяки. До цього свята американці ставляться дуже відповідально, майже, як до Різдва. У цей день проводять паради, а родини збираються за сімейним столом та дякують Богу й один одному за все, що у них є.
Історія Дня подяки має суто американські контексти: у 1789 році перший президент США Джордж Вашингтон проголосив це свято національною подією і на прохання конгресу визначив дату – 26 листопада, четвер. Остаточно національним святом День подяки став у 1863 році, коли президент Аврам Лінкольн встановив його в останній четвер листопада. День подяки святкують у колі родини: чимало родичів з\’їжджаються із різних штатів саме з нагоди цього дня. За святковою трапезою кожен вимовляє слова подяки за все хороше, що сталося в його житті за цей рік.
Основною стравою святкового столу є індичка в різних варіантах, в основному запечена і фарширована, а також ямс зі збитим квітковим соусом, журавлинний соус, батат, гарбузовий пиріг тощо. На думку істориків, усе це було на столах колоністів у XVII столітті.
До Дня подяки у США проводять традиційні паради: люди виходять на вулицю в одязі індіанців XVII століття. Паради відбуваються у різних містах та штатах, однак найзнаковіший – у Нью-Йорку. Традиційною ознакою нью-йоркського параду можна вважати величезні надувні іграшки у формі найвідоміших героїв з мультфільмів, телепередач тощо. Їх проносять від Центрального парку до входу в універмаг Macys між Бродвеєм і Сьомою авеню. А закінчується свято, звісно ж, потужним феєрверком.
Також День подяки славиться так званою \”Чорною п\’ятницею\” – днем неймовірних знижок у магазинах. Саме після цього дня по всій Америці починаються традиційні передріздвяні розпродажі.
Чи не кожен із нас хоч раз бачив у американських фільмах чи серіалах, як люди відзначають цей день. Це свято захоплює своєю масштабністю, традиційністю та… щирістю. Адже, погодьтеся, коли за столом збираються близькі люди і дякують один одному за все хороше, це ж гарно, чи не так? А ще перед Днем подяки чимало американців займаються благодійністю, тож від свята у США страждають лише індички, адже їх з’їдають 46 мільйонів. Тому американці і заснувала ще одну, не менш цікаву традицію – помилування індички, коли президент США милує одну із пташок (національну індичку), заздалегідь обраних американцями на сайті Білого дому, а другу (віце-індичку) готують і подають на святковому обіді в Білому домі.
Хоч це свято і має суто американські контексти, серед ужгородців також є ті, які його відзначають. Ми вирішили розпитати ужгородку Ольгу Бецу, чому вона вирішила святкувати цей день, що її до цього спонукало та чи важко організувати його в Україні.
Далі – пряма мова.
Якось так склалося, що значну частину свого життя я тяжію до всього американського. Мене захоплює історія Сполучених штатів, їхня музика, яка, до речі, ну дуже різноманітна, кінематограф і що найважливіше – люди. Люди, які відкриті й усміхнені до світу, нерідко позбавлені чималої кількості стереотипів і… усміхнені. А ще мова. Мова – це взагалі окрема любов. Бо як можна не любити англійську, а особливо ту, якою спілкуються американці?
Можна багато що говорити про США. Можна казати, що американці несерйозні, що у них не має історії чи якихось традицій. У цьому не хочу нікого переконувати, просто для себе знаю, що в американців є чимало \”штук\”, які мене захоплюють. Одною з таких \”штук\” є День подяки.
У моєму дитинстві, по ТВ часто показували серіал \”Друзі\” (це, до слова, і досі мій улюблений серіал, я передивилася його вже чотирма мовами і досі іноді переглядаю), так от там шестірка найкращих друзів щороку відзначали День подяки. Мене якось захоплював увесь той процес: приготування традиційних страв, вечеря у колі найближчих, гарні слова… Все це якось надихало і навіювало дуже теплі і класні почуття. Аж захотілося робити щось подібне.:)
Я не релігійна людина, тому суто теїстичні контексти цього свята не враховую. Для мене День подяки – це хороша можливість зібрати у себе тих ліпших і найближчих з якими за рік проходиш чимало, зібрати тих, кому завжди є за що й хочеться дякувати та говорити теплі й приємні слова. А ще я дуже люблю готувати. Тобто готувати не просто картоплю з відбивною, а фантазувати, підшуковувати різні рецепти. Тому День подяки – це й гарна можливість повправлятися у кулінарному мистецтві, адже традиційні американські святкові страви – геть незвичні для нас.
Чесно кажучи підготувати американське свято в Україні не складно, але й не просто. Звісно, якщо ти справді хочеш дотриматися якихось традицій. У першу чергу я десь за 2 місяці повідомили друзів, яких збиралася запросити про те, що відзначатиму День подяки. Хтось здивувався, але знаючи мене, не дуже.:)
Далі я багато читала про те, як цей день святкують у США. Для мене було важливо, аби на столі були справді традиційні страви зготовані за американськими рецептами. От в цей момент я й справді відчувала себе Монікою із \”Друзів\”. Я заздалегідь спланувала усе меню і вже за місяць починала шукати потрібні для страв продукти. От тут, власне, і розпочався своєрідний квест. Скажу одразу, якщо придбати цілу індичку у нас ще не так складно (я замовляла на одному із закарпатських господарств), то знайти батат й інші продукти – складно. Тому про це і справді варто подбати заздалегідь. До слова, стосовно індички: це основна страва столу, але варто врахувати те, що пташку краще купувати домашню, невеликого розміру, адже багато індиків, що вигодовані спеціально для продажу важать близько 7 кілограмів. Птаха такого розміру може навіть до духовки не вміститися…
Крім меню я готувала ще промову про це свято і кілька сюрпризів для гостей. Наприклад, на святі було печиво із побажаннями. Усі написи, звісно, були англійською мовою. І це теж було по-своєму цікаво, а іноді – й смішно, як гості перекладали ті вислови.:) А ще слова подяки для кожного присутнього. Це, як на мене, найважливіше, у цьому і був сенс усього святкування.
Також на святі важливі й декорації. Усі вони мають бути осінніми та нести у собі якийсь зміст. Декорувати оселю можна всілякими гірляндами з листя та виробами з гарбуза.
Крім цього я вела певний \”щоденник\” підготовки до свята. Точніше, просто писала пости у Фейсбуку про те, як триває підготовка під хеш-тегом \”#давайте_їсти_індичку\” та \”#американські_мрії\”.
Спершу мої рідні та друзі не до кінця розуміли, що ж ми таке будемо святкувати. Ну, так, бачили щось подібне у фільмах, там люди їли індичку та гарбузовий пиріг, але що воно таке і нащо це робити – до кінця не розуміли. Але всі бачили моє неймовірне захоплення підготовкою, тому ідею підтримували і теж захопилися нею. Один із гостей навіть попрохав підготувати презентацію на День подяки про історію святкування. Але всі запрошені прийшли, і навіть підготувало чимало сюрпризів для мене.
Як я вже казала, іноді я дописувала у Фейсбуці про планування свята, то було дуже приємно, коли мені писали мої \”онлайн-друзі\” та запитували про те, як іде процес підготовки та й про різні нюанси свята. Одного разу на ярмарку я зустріла ужгородську журналістку Зоряну Попович. Ми до тієї зустрічі не були особисто знайомі, лише у Фейсбуку, і тут Зоряна підходить і запитує: \”Це ви? Це ви та Оля, що День подяки затіяла? Класно! Успіху вам! Кажіть, якщо треба допомогу! Може й собі таку авантюру організувати?\”. Мене ці слова дуже надихнули.
У середу перед Днем подяки я вже купила усі необхідні продукти, хоча індичка й інші \”не місцеві\”продукти я придбала заздалегідь. Індичку замаринувала ще у вівторок увечері, але птиця має бути м\’якою та добре промаринованою. Звечора середи зготувала десерти: традиційний гарбузовий пиріг та карамельно-горіховий тарт. А вже увесь четвер, майже від самого ранку також провела на кухні. Готувала сирні пироги, журавлиновий соус до індички, батат, рис з гарбузом, гарбузовий крем-суп, картоплю з горохом і різні салати, теж традиційні.
Вже на шосту вечора почали збиратися гості. Їх, до слова, було не так і багато, адже хотілося провести це свято і справді у колі найближчих. Зізнаюся, протягом дня – хитрувала: фотографувала різні страви та надсилала друзям, аби нагнати апетит та цікавість.
Коли всі всілися за стіл, я трохи розповіла про День подяки і ми приступили до звичних дружніх розмов та до частування. Смішно було те, що коли виносили на тацях пироги до кімнати, саме гарбузовий чомусь впав на килим і.. розсипався. Я вже майже заплакала, але мої гості – не розгубилися, сказали, що пиріг із чистого килима – теж дуже смачний.
Найбільше всім сподобалися основна страва вечора – запечена індичка із журавлиновим соусом та карамельно-горіховий тарт. Після вечері, ми ще довго розважалися, перекладали побажання з печива, та дякували один одному. А в кінці вечора я підготувала клунки зі святковою їжею для кожного гостя, за традицією.
Після свята залишилося чимало прекрасних та теплих емоцій. Захотілося святкувати День подяки щороку. Я й справді переконалася, що це дуже гарно традиція, хоч і чужа. Друзі ще довго й часто згадували цей день, хоч у соціальних мережах, звісно, були й ті, які сварили за те, що святкую, адже свято – не наше. То й що, що не наше, коли таке гарне?
Святкувати День подяки – неймовірно круто. Для мене це не просто свято, це – любов.