Марія Прохорова переїхала з Києва до Ужгорода у 2022 році. Дівчина вивчає психологію в Ужгородському національному університеті, активно долучається до благодійних ініціатив, співпрацює з “Волонтерами Закарпаття” та Молодіжною радою при Закарпатській ОВА.

Але Ужгород зустрів її не тільки новими можливостями, а й незручностями. Від народження Марія пересувається на кріслі колісному, тож містом стало для дівчини викликом.

У своїй колонці Марія ділиться тим, як неадаптована архітектура міста, відсутність пандусів впливають не лише на пересування – а й на самооцінку, відчуття свободи та власної гідності людей з інвалідністю.

“Самостійність стає нормою, а не викликом”

Інклюзія в місті – це значно ширше поняття, ніж просто фізичний доступ. Вона поєднує у собі не лише можливість дістатися в певне місце, а й зручність, безпеку, передбачуваність і почуття користувачів. Коли міський простір продуманий для всіх, він стає не лише функціональним, а й психологічно підтримувальним.

Коли простір навколо стає доступним, змінюється не лише спосіб пересування – змінюється відчуття себе у цьому просторі. Тоді люди, які належать до маломобільних груп населення – ті, хто користується кріслами колісними, люди з порушеннями зору, слуху, інтелектуальними або психосоціальними особливостями, люди з аутизмом, хронічними чи невидимими станами, літні люди – перестають почуватися гостями у власному місті. Зникає відчуття “прохача”, який мусить вибачатися, просити про допомогу чи пояснювати, що він має таке саме право на рух, як і всі інші.

Для всіх цих груп доступна інфраструктура повертає дуже просте, але критично важливе відчуття: “я можу сам / я можу сама”.

Сам можу вийти з дому, доїхати до аптеки, зайти в кав’ярню, перейти вулицю, скористатися транспортом, отримати державну послугу чи піти на культурну подію – без постійного страху перед бар’єрами. Самостійність стає нормою, а не викликом. Саме ця автономність напряму підвищує самооцінку: людина перестає почуватися тягарем або тимчасовим відвідувачем, а відчуває себе повноцінним мешканцем міста, рівним у своїх можливостях.

“Я належу цьому місту і маю в ньому повноцінне місце”

Інклюзивне  місто не лише спрощує маршрути – воно знімає внутрішню напругу. З’являється більше спонтанності, легкості, можливостей для роботи, навчання, творчості й соціальних контактів. Людина частіше виходить у місто, більше взаємодіє з іншими, активніше бере участь у житті громади – а це напряму зміцнює впевненість у собі та формує здорове відчуття власної гідності.

Для людей з порушеннями зору доступні тротуари з тактильною плиткою, аудіооповіщення, контрастне маркування та логічна навігація означають безпеку й контроль над простором. Для людей з порушеннями слуху важливі візуальні дубляжі оголошень, сурдопереклад у сервісах і зрозуміла інформація, що допомагає уникати відчуття виключеності. Для людей з інтелектуальними або психосоціальними порушеннями – прості інструкції, передбачуваність, спокійні зони, чіткі правила користування простором. Для людей з аутизмом – можливість уникнути сенсорного перевантаження та пересуватися зрозумілими маршрутами. Для людей з хронічними станами – місця для перепочинку, короткі відстані, доступні туалети та зручні сервіси.

Коли місто стає доступним, самооцінка змінюється природно: від “я намагаюсь вижити серед бар’єрів” до “я належу цьому місту і маю в ньому повноцінне місце”.

Це не лише про комфорт – це про свободу. Про право бути собою без обмежень, які нав’язує недружній простір.

Методи вирішення проблеми можуть бути різними, але завдання одне – зробити співіснування різних соціальних груп комфортним і стерти між ними кордони. Коли місто бачить різноманітність своїх мешканців, воно стає кращим для всіх – і саме тоді зростає не тільки рівень доступності, а й гідність, впевненість та самооцінка кожної людини.