Наступною героїнею нашої рубрики стала світла і сонячна ужгородка Тоня Лямаєва. Дівчина розповіла \”Закарпатському кореспонденту\”, як це – жити в Німеччині, чим відрізняються німці від українців та що у тамтешніх людях та звичаях її приголомшило і зачарувало. Про німецькі будні талановитої закарпатки читайте у нашому матеріалі.
Про вдалий момент, що змінив усе
Родом я з Ужгорода, навчалася спочатку в15-ій школі, згодом на інженерно-технічному факультеті, на кафедрі міського будівництва і господарства. Пропрацювала роки два за спеціальністю, а потім знайшла роботу на Ядзакі, де і трудилася до декретної відпустки.
У Німеччину я потрапила завдяки чоловіку. Він отримав роботу в одному з наукових інститутів, і відтоді уже більше восьми років ми живемо в Німеччині, з яких майже 6 років у Гамбурзі
Рішення про переїзд далося насправді неважко. Момент був саме вдалий – я була в декреті, а чоловік отримав робочий контракт на рік. Тож я подумала, що цікаво пожити рік в іншій країні та іншій культурі, а потім спокійно повернутися до роботи в Ужгороді. Ми зібрали дві валізи і поїхали.
Про адаптацію
Мені подобається все нове, тому я можу тільки з захопленням розповідати про переїзд і адаптацію.
Спочатку ми зняли квартиру в чоловіка, який просто поїхав у відпустку на два місяці, а квартиру здав, щоб була змога її оплатити, адже житло тут доволі дороге. Мені це здалося дивним, отак просто впустити в своє помешкання чужих людей. Але німці часто це практикують.
В мене було дуже погано з англійською мовою (в Ужгороді не доводилося нею користуватись), німецької я взагалі не знала, тому спочатку було важко і соромно пояснювати «на пальцях», що я хочу, але я дуже швидко зрозуміла, що люди справді хотіли мені допомогти і до останнього намагалися мене зрозуміти. Це дуже приємно.
Взагалі, для мене ця поїздка була такою собі авантюрою – дуже багато інтересу і жодних сумнівів!
Про переїзд до великого міста
Перші три роки ми жили в маленькому містечку на півдні Німеччини. Я, як корінна ужгородка, завжди полюбляла невеликі міста, тому Фрайбург одразу запав у душу. Навколо – гори, сонячно… Ну як було не закохатися?!
Переїзд до Гамбурга дався важко. Я навіть уявити собі не могла, як функціонує величезне місто з майже двома мільйонами жителів. Довго звикала. Здавалося, що життя проходить повз, поки ти їдеш автобусами та метро по справах.
Але першим захопленням тут став порт! Велетенські кораблі розвантажують, і це все працює, наче мурашник. Дивне відчуття тоді в мене викликала та картина, і я потроху почала танути і закохуватися в Гамбург.
Незважаючи на те, що він великий, тут дуже затишно. Багато парків, каналів з місточками. До речі, в Гамбурзі їх більше, ніж в Венеції і Амстердамі разом. Це місто, яке не давить висотними будинками і бетоном. Мені вдалося полюбити його, попри часту сірість і дощі. Звісно, трохи не вистачає гір і хочеться, щоб оку було за що зачепитись, але це такі дрібниці в порівнянні з можливостями цього міста.
До речі, я гостювала цього літа у Фрайбурзі, він так само прекрасний і обожнюваний, але після великого міста здається, що в маленькому замало повітря, тож я вже, напевно, можу назвати себе гамбуржанкою, бо мені тут добре.
Про німецькі дитячі садочки
Цікаво було також пристосуватись, наприклад, до дитячого садка – в німців зовсім інакша система дошкільної освіти. Є садок на день, або на пів дня. В основі – система поступової адаптації дитини, починаєш приводити малюка на 15 хвилин і поступово збільшуєш час його перебування у садочку.
А ще діти тут не сплять в обід. Тут навіть ліжок нема. В доньчиному садку були матрасики, які розкладали прямо на підлозі в одній з кімнат. Протягом тихої години дітям читали казки або включали тихеньку музику.
Діти багато часу проводять на вулиці за будь-якої погоди.
І в них немає дитячих ранків, що мені завжди дуже подобалося. Замість них якісь просто веселощі на кшталт дитячої олімпіади, де медалі отримують всі без винятку.
До теми: Закарпатки у світі: Сонячний Альбіон Ольги Данко
Про німецьку освіту
Моя донька зараз навчається у 5 класі, у гімназії. Як і в Україні, перші чотири роки – це початкова школа. В кожній землі вік дитини, в якому вона йде в школу, врегульовується інакше. В нас, наприклад, всі хто народився до 31 червня, повинні йти в школу в 6 років, решта можуть вирішувати йти чи почекати. Моя донька пішла на рік пізніше – я вирішила, що не завадить ще рік повчити німецьку мову в садочку.
Перед школою дитина має пройти огляд у лікаря, перевіряють зір і слух, наскільки дитина спритна (простенькі вправи – пострибати на одній нозі, пройтися задом-наперед по лінії). Потім у нас була співбесіда з директоркою школи, там теж дивилися, наскільки дитина може відрізнити маленьке від великого, розрізнити кольори, наскільки вправно тримає олівець у руці. А ще можна вибрати одного друга чи подругу з дитсадка, з ким хотів би опинитися у класі.
Пам‘ятаю, на перших батьківських зборах нам роздали пам‘ятки, як підготувати дитину до школи. Так-от мене вразило, що заборонялося вчити дитину писати, читати і рахувати. Цим мають займатися педагоги у школі. Мені дуже імпонує така їхня система.
Канікули кожен рік розплановані по-іншому, тому і навчання починається кожен рік по-іншому – іноді у вересні, іноді у серпні. І літні канікули завжди 6 тижнів.
Перші два роки вони рухались дуже повільно – спочатку вчились писати друковані літери і трохи читати. Тільки потім почали вчитись писати писані літери. Ще вони писали диктанти! Одразу на слух, хто як чує. Звичайно, було багато помилок. Здавалося, що то якась дурня, і чому може навчити писання з помилками? Але згодом я перестала переживати і зрозуміла, що система працює.
Взагалі, в порівнянні з українськими школами, це все дуже повільно, але як нам пояснили – перші два роки для того, щоб всі діти, навіть ті, які трохи відстають, дійшли до приблизно одного рівня.
До речі, в Німеччині можна «повторити» клас, якщо бачать, що дитині зарано і заважко. А ще в них нема лінійок і урочистих частин – мені подобається.
В четвертому класі, дитині видають «пораду», куди їй краще рухатись далі (в гімназію чи звичайну школу). В гімназії вчитись трохи складніше, тому що багато матеріалу треба опрацьовувати вдома, в школі трохи легше і більше прикладних уроків. Для мене тема гімназії поки що нова, тому більше зможу розказати за кілька років.
Про мовні бар’єри і терплячих німців
Німецької мови я не знала взагалі. Переїзд був доволі спонтанним, тому підготуватись я не встигла, та і англійську я призабула… Спочатку пояснювала «на пальцях», що я хочу від людей, але німці дуже доброзичливі і терплячі. Це було навіть весело. Потім, коли вже несила було мовчати, пішла на курси і стало простіше. На курсах нас вчили одному простому правилу – головне не боятися говорити, а люди вас зрозуміють. От за це правило я і зачепилася. Потім ми потоваришували з моєю вчителькою (товаришуємо і досі) і вже на ній я «підтягувала» свої навички.
Про роботу і труднощі перекладу
Зараз я вже три роки працюю в будівельній компаніі, за спеціальністю, здобутою в Україні – будівельна галузь, на щастя, працює всюди.
Спочатку було важкувато, тому що креслення звичайно ж виглядають всюди однаково, але потрібно було вивчити назви всіх конструкцій та процесів німецькою. Але тут пригадуємо знову про німецьку терплячість та доброзичливість. Мої роботодавці не є винятком з того правила.
Взагалі в мене перший час були комплекси щодо мови, в чому я чесно зізналася своєму шефу під час чергової річної співбесіди, на що він відповів, що не уявляє, як би він зараз поїхав працювати в Україну, не знаючи української. Після того я зрозуміла, що вони насправді дуже поважають намагання влитися в їхню культуру і життя.
Іноді було і справді кумедно, коли шеф говорив, що мені треба зробити, а я не розуміла і, прокручуючи слово в голові, бігла до гугл-перекладача (соромно, але я досі часом це роблю)
Про рукоділля
О, з рукоділлям склалося в Німеччині цікаво.
Коли я 10 років тому починала робити свої вироби, в Ужгороді ще не було такого гарного вибору матеріалів. Щось замовляла в інтернеті, щось майструвала з підручних матеріалів… І от коли тут я потрапила в один із магазинів для хобі – то було кохання з першого погляду! Тут я справді почала творити багато, різноманітно і яскраво. Створила інтернет-магазин і потроху продавала вироби. Згодом, коли захотілося творчого росту і змін, я записалася на курси ювелірів і опанувала срібло. До речі, в Німеччині дуже багато різноманітних курсів – тут можна навчитися фотографувати, шити, ліпити горщики, малювати, робити золоті прикраси… Можна ще довго перераховувати – перелік цікавих курсів справді на будь-який смак.
Зараз, на жаль, після роботи залишається мало часу для творчості, але коли є хвилинка, то залюбки щось майструю.
Про відмінності між Україною та Німеччиною
Проживши тут вісім років, я зрозуміла, що тут усе простіше.
У перші місяці перебування в Німеччині, мене здивувало, як тут спілкуються з дітьми. Якось спокійно і зовсім інакше. А ще мене вразили діти на дитячих майданчиках – вони там такі вільні.
В автобусах нема правила, що треба поступитися місцем жінкам чи літнім людям (звичайно ж тут теж пускають їх сісти), нормальним вважається просто підійти і попросити, якщо є така потреба.
На зустрічі чи навіть побаченні нормально, якщо кожен платить за себе (це, до речі, стереотип, що всі німці жадібні. Звичайно, що є різні люди всюди). Це трохи незвично, але має право на існування. Деякі німецькі дівчата можуть сильно образитись, якщо за них заплатять.
Але все-таки в німців є особлива любов до чіткості і на все є правило.
От, наприклад, в мене вдома п’ять смітників, і я вже не розумію, як можна сміття не сортувати.
А ще у неділю тут зачинені магазини. Спочатку мені було дуже незвично – треба було думати на день наперед, що нам знадобиться, але потім звикли. Тим більше тут дуже багато забігайлівок і ресторанчиків, де можна пообідати чи повечеряти. Німці часто не готують вдома, а замовляють їжу чи їдять в ресторанах.
Про німців та українців
Мені здається, люди всюди однакові і водночас різні.
Можу тільки сказати (без порівняння з українцями), що мені щастило з людьми у Німеччині. Всі люди, з якими я тут спілкуюся, готові допомогти, підказати. Я трохи комплексую через недосконалу німецьку, але багато разів чула похвали і компліменти. Вони вміють веселитися і вміють працювати. Перший час дуже вражало, як вони вміють дотримуватися правил, навіть у дрібницях – пам‘ятаю, якось опівночі, на перехресті на світлофорі стояв велосипедист. Пуста дорога, жодного авто, а він стояв і чекав зеленого. В мене якась дуже величезна повага до таких вчинків і дуже хочеться брати з них приклад.
Про українську громаду
У Гамбурзі чудова велика українська громада. Є суботня українська школа, яку відвідує моя донька. Ми дуже дружимо, збираємося часто на українські свята. Приємно мати «своїх» поруч.
Читайте також: Закарпатки у світі: Катерина Гладеш – кочівниця з маленьким наплічником