Вхiд на сайт
Авторизацiя

Аби написати роман «Твій погляд, Чіо-Чіо-Сан» Андрій Любка ходив до психотерапевта

Аби написати роман «Твій погляд, Чіо-Чіо-Сан» Андрій Любка ходив до психотерапевта
В інтерв'ю "Нашому слову" закарпатський письменник розповідає про тонкощі написання роману "Твій погляд, Чіо-Чіо-Сан". Під час написання роману письменник складав історію у зошит і приходив до знайомого психотерапевта на прийоми в лікарню й намагався розповідати історію головного героя так, ніби це історія хвороби.

Днями у Варшаві Андрій Любка представив свою останню книгу – роман «Твій погляд, Чіо-Чіо-Сан». Презентація відбулася в Українському домі. Автор свого часу навчався у Варшавському університеті, однак повернувся в Україну в 2014 році, але, коли випадає нагода, охоче приїздить до польської столиці та зустрічається з численними читачами, яких багато як серед українців, так і серед поляків. У розмові з «Нашим Словом» письменник розкрив деякі таємниці своєї нової книги, розповів про подальші творчі плани, а також зізнався, чому більше не пише віршів.

– Твоя нова робота «Твій погляд , Чіо-Чіо-Сан» – це вже другий роман після «Карбіду». Про що вона?

– Я вже мав близько 20 презентацій цієї книжки й до кінця не можу сказати – про що вона. Це роман, над яким дуже довго працював, і він має кілька вимірів. Перший сюжетний вимір – це досить розповсюджена для України історія, коли п’яний суддя збиває дівчину, але нічого не відбувається, він не сідає у в’язницю, у нього навіть права не забирають, і чоловік потерпілої вирішує помститися. Тобто фабульно – це історія про помсту. Оскільки описані реалії стосуються сучасної України, також треба сказати, що це роман про сучасну Україну, але мені здається, що помста тут абсолютно в давньогрецькому, античному сенсі. І така історія могла трапитися будь-де, без відношення до українських реалій. Це не суспільно-політична повість, не критика України. Мене взагалі ця сфера не цікавила. Соціально-політичний контекст присутній лише на початку як зав’язка. Є також паралельний сюжет про оперу «Мадам Батерфляй» Пуччіні. На перший погляд – це вставний момент, але не зовсім: потім читач бачить, що він переплітається з основним сюжетом. До того ж саму структуру книжки, речення я намагався зробити музичними. Скажімо, в першому реченні відчувається каскад, інтонаційний водоспад, воно розпадається на коротші речення та має музичний ритм. Мені хотілося, щоб у цій книжці звучала музика.

Також ця історія – про стереотип, про чорно-білий світ і про те, як ми бачимо його і теж потрапляємо в цю пастку, хоча вважаємо, що стереотипно мислять всі інші, тільки не ми. Вже з першого речення видно, що суддя – козел. Те, що ми про нього довідуємося, – класичний образ судді. Він не просто на джипі, а на чорному джипі. Він не просто ходить до церкви, а саме до церкви московського патріархату. У ньому концентруються всі ці негативні речі. І ми з героєм бачимо це, бо оповідь іде від першої особи. Ми бачимо цей світ очима Марка, головного героя. А моє завдання було – обманути свого читача, тобто зробити такий фінал, який би ошелешував, і вивернути все навиворіт.

Це історія також про шизофренію. Пишучи роман, мені довелося заглибитись у цю тематику, яка здавна мене цікавить. Цю хворобу називають королівською, оскільки вона дуже багата на симптоми. Хоча якщо добре розговоритися з медиками, вони скажуть, що не знають, що таке шизофренія. В неї вони вкладають все те, що не можуть пояснити. І мене цікавила ця хвороба, бо вона дуже часто межує з геніальністю. Про вихід за рамки, про небуденний погляд на речі, про людей, які чують голоси, – і це теж форма спілкування. Такі важливі архетипні речі, як монотеїстичні релігії – християнство, юдаїзм та іслам, починаються, власне, з шизофренії, зі спілкування з голосами, які являються комусь і надиктовують щось, і в результаті маємо заповіді. Саме такий погляд на цю хворобу мені завжди був цікавим. І я довго підбирався до цієї теми. Першим читачем став професор з Ужгородського університету, професійний психотерапевт. Під час написання роману в мене був зошит, де я складав цю історію. Я приходив до цього психотерапевта на прийоми в лікарню й намагався розповідати історію головного героя так, ніби це історія хвороби. Ми спілкувалися медичними термінами. Але, ясна річ, коли ти ставиш перед собою завдання написати велику амбітну книжку, роман, накочується багато сюжетів і деталей. Це може бути роман про подорож, бо дія розгортається в чотирьох країнах. Починається в Польщі, продовжується в Україні, Румунії, оскільки головна героїня румунка – і це теж важливо. Мені хотілося, щоб ми мали інший погляд на Україну і на українців, тому за сюжетом приїжджає іноземка й починає коментувати те, що вона бачить, і ці коментарі не завжди приємні українцям. Розповідь також і про Грецію, тому що один із важливих моментів цієї книжки відбувається на Олімпі. Щоб написати це, мені довелося поїхати туди, піднятися на Олімп, побачити все на власні очі, щоб потім ці дві сторінки описати. Тому така палітра тем.

– Ти згадав, що книга писалася дуже довго. Скільки часу?

– Я її писав три роки. Але ще довше збирався писати. Бо романи, умовно кажучи, «висиджують». Цей сюжет розвивався разом зі мною, я давно почав збирати матеріал, цікавитися, читав і до кінця не розумів, як це буде. Я завжди пишу так, що не знаю, чим закінчиться книжка. Тобто створюю початок і продовжую писати, щоб дізнатися, що буде далі.

Аби написати роман «Твій погляд, Чіо-Чіо-Сан» Андрій Любка ходив до психотерапевта


– Коли читаєш книжку, то мимоволі виникають паралелі між героєм і тобою, твоєю біографією. Обоє повернулися після закінчення університету в Польщі в Україну, а саме до Ужгорода. Наскільки герой, його внутрішній світ і характер є відображенням тебе самого?

– Абсолютно ніскільки. Просто мені комфортніше описувати ті речі, які я добре знаю. Але герой не автобіографічний. Мій герой – студент SEW (Studіum Europy Wschodniej Варшавського Університету, – прим. О.Т.), тому що я вчився там і знаю, як це виглядає. Вони живуть в Ужгороді, хоча це могло бути будь-яке інше місто. Але Ужгород я добре знаю. Це антидетектив, бо ми знаємо вбивцю з першої сторінки. Але все одно герой за ним стежить, вираховує відстані й так далі. Цей момент дуже важливий, тому мені було комфортніше писати про те, що я знаю, і тому, можливо, герой трохи схожий. Але я, наприклад, не знаю румунської мови, а герой знає.

– Чому ти живеш в Ужгороді? Не хотів переїхати, скажімо, до Києва? Або чому не залишився у Варшаві?

– Я жив у Києві. Однак для моєї роботи Ужгород найкращий. Це дуже спокійне місто, я можу там закритися й працювати. Крім того, воно подобається мені візуально та географічно, можна сказати – логістично. Чому я повернувся після Варшави? У мене була пропозиція роботи у Вроцлаві, але я завжди мріяв бути письменником. Це моя мрія номер один, навіть моя манія. Мені важливо було мати контакт із живою мовою. Люблю слухати, як люди говорять, бо мова – це мій матеріал. Я повернувся в Україну в 2014 році. Хоча один мій друг мене дуже відмовляв, казав перечекати, бо як тільки я приїду – мені вручать повістку й заберуть на фронт. Чому я поїхав одразу? Тому що це шалено цікаво. Моя мета – якраз зрозуміти Україну, щоб потім написати про це роман. Дуже важко було б спостерігати з боку. Мені подобається позиція учасника. Бачити все зсередини, як відбуваються зміни, що хочуть люди, які їхні геополітичні погляди, – це і є збирання матеріалу для того, щоб написати щось. Я все ж планую написати великий роман – крутий (сміється). Бути всередині – це суто професійне зацікавлення.

Більше читайте на сайті "Наше Слово".



Ви зайшли як не зареєстрований користувач!
Додати коментар
Ваше Ім'я:
Ваш E-Mail:
Напівжирний Похилий текст Підкреслений текст Закреслений текст | Вирівнювання по лівому краю По центру Вирівнювання по правому краю | Вставка смайликів Вставка посиланняВставка захищеної посилання Вибір кольору | Прихований текст Вставка цитати Перетворити вибраний текст з транслітерації в кирилицю Вставка спойлера

Введть те, що бачите на зображенні: