Далі… Карпатська Україна, коли 3000 молодюків-караників пішли проти залізного вітру і впали на мокру землю над Тисою. Діти.
Далі… Криївки, де вони гнили заживо під землею, перев’язавши душі в’язанками гранат. Діти.
Далі… Майдан, один, другий. Вони падали на бруківку, не встигнувши набратися страху. Діти.
Далі… Донбас, нові кордони стали окопами, і вони дубіють у них тілом і душею, чекаючи снаряди на свої голови. І затуляють собою землю, яку вберегли їх передніші ровесники. Вбивають, щоб не вбили їх. Діти. Земля їх тяжко відпускає, зате легко приймають небеса. Так небесні сотні переходять у небесні тисячі.

…Ні, я теж ще не маю достеменної відповіді на питання, що це за війна і чи вона надовго. Мабуть, назавжди, якщо послугуватися законом серця. І це відкрила мені несподівано жінка, яка на цьому добре розумілася. Голда Мейр: «Я ніколи не пробачу арабам те, що вони змусили наших дітей вчитися їх убивати».
Ось вона – страшна істина тих воєн і цієї війни, яку дехто війною й не називає…\”