У великому дослідженні вчені встановили, які хвороби найчастіше розвиваються протягом 140 днів у людей, які лікувалися з приводу COVID-19 в лікарні.
Що таке постковідний синдром
Довгий ковід або постковідний синдром – не один конкретний наслідок інфекції. Згідно з визначенням британського Національного інституту охорони здоров\’я і вдосконалення медичної допомоги (NICE), це \”ознаки й симптоми, які розвиваються під час або після COVID-19, які тривають довше 12 тижнів і не пояснюються іншими причинами\”. Якщо симптоми тривають 4-12 тижнів, інститут кваліфікує це як \”тривалий симптоматичний COVID-19\”.
Те, що наслідки COVID-19 можуть проявлятися протягом довгого часу, вже добре відомо. У новому дослідженні вчені ставили за мету з\’ясувати, які саме органи і як часто вражаються у пацієнтів, які проходили лікування цієї інфекції в лікарні.
У новому дослідженні вчені проаналізували стан здоров\’я майже 48 тисяч осіб, які були госпіталізовані з COVID-19 в Великобританії.
За час спостереження 29,4% пацієнтів були госпіталізовані знову, а 12,3% – померли. Вчені підрахували, що ризик повторної госпіталізації й смерті протягом року після COVID-19 у 2,5 і 7,7 раза вищий, ніж у контрольній групі. У ній були пацієнти, які були госпіталізовані з іншого приводу.
Найчастіше у пацієнтів зустрічалися хвороби дихальної системи – у 29,6% осіб, у 12,7% вони були діагностовані вперше.
Згідно з підрахунками, на 1000 осіб, яких виписали з лікарні після COVID-19, протягом року:
-цукровий діабет розвивається у 29;
-важкі ускладнення з боку серцево-судинної системи (інфаркт міокарда, інсульт, тяжка серцева недостатність та інші) виникли у 66;
-хронічна хвороба нирок зареєстрована у 15;
-хронічна хвороба печінки розвивається у 4.
Ці ускладнення в групі з COVID-19 з\’являлися в 1,5-3 рази частіше, ніж у контрольній. Постковідний синдром частіше зустрічався у людей старше 70 років.
Вчені підкреслюють, що після виписки у пацієнтів можуть бути ураження різних органів. Тому діагностикою та лікуванням постковідного симптому доведеться займатися лікарям різних спеціальностей. Вони вказують, що необхідно встановити фактори ризику постковідного синдрому, щоб лікування було цілеспрямованим.