Моделінг, зйомки в рекламі та кіно – як молодий закарпатець столицю підкорював

06 грудня 2020 19:15 Переглядів: 6737 Коментарів: 0 Друкувати

Молодий закарпатець Євген Сабадош із селища Буштино на власному прикладі переконався у всій глибині крилатої фрази «Крізь терни до зірок», адже попри численні невдачі зумів дістатися бажаного шляху.

Покинувши навчання на філфаку УжНУ, Женя вирішив підкорювати столицю. Але і це далося йому далеко не одразу. Бо й там на простого хлопця із закарпатської глибинки чекало немало випробувань. Однак зараз його київська сторінка біографії багата на яскраві моменти: моделінг, зйомки в рекламі, телешоу й кіно, багато інших творчих проєктів, про які Женя Сабадош розповідає читачам «Закарпатського кореспондента».
Далі – пряма мова.

Залишити універ – і втримати амбіції

Хотілося б розказати історію про те, як я кинув універ і полетів за мрією, і що знав куди йду і навіщо, але це не зовсім так (усм. – ред.). Переїзд відбувся трохи згодом, мабуть, через два-три роки після того, як кинув навчання у виші. Так сталося, що вже на другому курсі я почав розуміти, що просто відтерміновую своє доросле життя. Спеціальність, на котру вступив «по б‘юджету», мене не надихала, на пари я ходити не хотів, коштів, котрі давали батьки (300 грн на тиждень) майже ні на що не вистачало. От я і почав пробувати різні штуки. Найперше – розширював свідомість. Ходив на секонд-хенди, продавав одяг через інтернет, шукав нові знайомства, людей, схеми, літом їздив на заробітки в Чехію і Москву, «впадав» у саморозвиток. Мені здавалось, що в інтернеті я можу більше знайти інформації, необхідної для життя, ніж записати в конспекті на старослов’янській чи СУМ (предмет «сучасна українська мова. – ред.). Були, звичайно, контри з батьками, тому навіть залишався потім на повторний курс, аби їм догодити. Проте років у 18 чи 19 я набрався рішучості і сказав вдома, що йду. Відмовився від фінансування, зняв квартиру і почав працювати офіціантом, потім баристою, далі – знову офіціантом. Мені б навіть в голову не прийшло, що через декілька років я буду підкорювати UFW і локальних дизайнерів чи кастинг-менеджерів. Просто так сталося. Лотерея.

Участь у «Топ-модель по-українськи»

«Невідомість – вовк із великими зубами, котрий все життя змушує людей топтатися на одному місці й так і не спробувати того самого келиху шампанського»

Якось сидів я зранку на кухні з Буртином (це мій колишній однокімнатник, котрий теж, до речі, був як і я – бешкетник), і він розповів мені про шоу «Топ-модель по-українськи». Я подав заявку (саме в останній день – теж лотерея). Поїхав у Львів. Через місяць перетелефонували і сказали: «Беріть речі на чотири місяці проєкту, але будьте готові, що можете вилетіти в перший день». Тут, напевно, і сталося те, що сталося: я повірив у себе і прикинув, що це досить цікаво й перспективно – бути моделлю. Тим більше, якщо поміж тисяч учасників у мені щось роздивилися. Вилетів у перший день (усм. – ред.). Це була моя перша невдала спроба переїзду до Києва, бо я сподівався, що затримаюсь на чотири місяці і потім залишусь, і взагалі на мене золоті гори впадуть. Але впав я. Повернувся в рідне селище – Буштино. І завис… Депресія. Вразливий я ще тоді досить був. Дякувати Богу, Тарас, мій цімбор, витягнув мене знову в Ужгород і ми почали задумуватися про те, щоб переїхати разом до Києва, назбирали трохи грошей і рванули за кращим життям! Разом було вже не так страшно. І в нас вже був якийсь план. Невідомість – вовк із великими зубами, котрий все життя змушує людей топтатися на одному місці й так і не спробувати того самого келиху шампанського (усм. – ред.).

Столичне життя: очікування й реальність

Довго мені важко було змиритися з цим ритмом шаленим, котрого я не розумів і не уявляв. Я втягувався, придивлявся, переосмислював, і навіть зараз не розумію багато банальних речей, котрі жителі мегаполіса знають змалечку. Але в «приїжджих», як на мене, є більша перевага – вони тут ніхто і їм треба весь час тягнутися кудись вище, не стояти на місці. Місцеві (не всі, звичайно) більш розслаблені в цьому плані.
Я закарпатський хлоп. У нас прості, добродушні люди, котрі готові допомогти. Тут, порівняно, побільше негативу, злих та незадоволених людей. Аферисти! Щоб знімати житло в Києві і ні разу не натрапити на таких – це треба бути щасливчиком. У день приїзду мене «розвели» на півтори тисячі, загалом тут такого багато. Цього я аж ніяк не очікував. Уявлення про людей, про цінності не сильно співпали, а так – метро, трамваї і багатоповерхівки я приблизно так і уявляв (усм. – ред.).

Бути моделлю – як це?

«Конкуренція величезна, часто на одне місце є 100-200 претендентів»

Довгий і складний шлях, який часто не вартий тих зусиль і часу, котрі треба витратити на нього. Це я зараз про модельний бізнес. Акторське – це окрема розмова. Україна – не зовсім та країна, в якій комфортно і є сприятливі умови, щоб розвиватися в цій сфері. Та і якщо брати до уваги СНД загалом – можна сказати те ж саме. Особливо для хлопців. Тому, звичайно, всі намагаються «вибивати» контракти в Азію та Європу. Найперше в Азію, бо там багато роботи і хороші гроші. В Європу їдуть радше підтримувати імідж і робити портфоліо. Мені, на жаль, з різних причин (лотерея) полетіти за контрактом поки що не вдалося.
Конкуренція величезна, часто на одне місце є 100-200 претендентів. Доводиться брати кількістю. Розсилати постійно свою анкету, оновлювати портфоліо, шукати інші шляхи, знайомства. Якось один час вів для себе статистику кастингів і прикинув, що з десяти спроб потрапити в цікавий проєкт вдала одна чи дві. Тому й доводиться постійно моніторити, рухатись, знайомитись – й у цьому, мабуть, є свій шарм і атмосфера. Принаймні, занудьгувати не встигаєш.

«Тут могла б бути ваша реклама»

Згадалася одна історія. Перший рік у Києві, коли я ще дуже мав уявлення, як працює цей бізнес. Я відзнявся для досить відомого бренду, безкоштовно, зовсім випадково, підписав якісь папірці. І через пару тижнів побачив банери з тими фото по всьому Києву, а потім дізнався, що до мукачівських банерів фото також дібралися. Маємо, що маємо. І якийсь час мені було дуже прикро – відчуття, що мене трохи обдурили. Але згодом, коли потрапив у цей потік, перестав думати про гонорари. Готовий працювати й на TFP-умовах (мається на увазі, що ти віддаєш частинку себе, а тобі – відзнятий матеріал – фото чи відео). Просто тому що пре!
Зазвичай працюю з невеликими, локальними брендами. Але останнім часом почав співпрацювати й з масштабнішими – такими як Staff, harvest.ua, 7/11. Загалом подобаються різні напрямки: і фото, і відео, і gif, і монохром, і вуличні зйомки. Головне – правильний вайб і відповідний конект з усіма учасниками знімального процесу.

Зйомки в кіно

З кіно ще важче, ніж із моделінгом. Конкуренція ще більша. Набагато більша! Я непрофесійний актор, тому поки в мене не буде багато хороших епізодичних ролей, на головні розраховувати майже не можу. Зараз у мене таких не більше десяти.
Доводиться боротися. Напевно, в прямому сенсі цього слова. Постійно працювати над собою, ходити на курси, шукати тренінги, записувати монологи, грати в театрі, загалом бути в темі. Чому? Звичайно, щоб професійно рости, а ще доводити кастинг-директорам, що ти рухаєшся, приходиш до них кожного разу трохи вдосконаленішою версією себе, і готовий руйнувати тенденції, які склалися у нас за певних обставин. Тобто на великих екранах ми бачимо одних і тих самих «перевірених» акторів. Коли візьму першу лінійну – розкажу (усм. – ред.).

Cестра – Аліна Паш

Я знайомий з багатьма її друзями. Вона оточила себе дуже класними і правильними людьми, котрі думають в одному напрямку і міняють потрохи цей світ. Правда, музика – це дещо інший світ і інша тусовка. Я туди не дуже вписуюсь. Тим не менш ми підтримуємо добрі стосунки і нам завжди є про що поговорити та згадати. А ще, вона мене неодноразово виручала, коли я опинявся без грошей, майже на вулиці. Ну, і на правах сестри старшої, мудрішої – вправляла мізки та задавала потрібний вектор.

Розвиток молоді і Закарпаття

«Справа не в геолокації»

Спілкуюся з друзями із Закарпаття і бачу, що все розвивається. Потрохи, маленькими кроками, але так. Плюс у наш час, коли так багато доступної роботи, котра тебе не прив’язує до конкретного місця. Закарпаття – взагалі чудове, колоритне, яскраве. Усе в балансі. Я б справді залишився жити в Ужгороді, проте у моїй сфері варіантів дуже мало. Ну, як і майже в усіх інших містах країни.
А взагалі я вірю, що життя кожної людини в її руках. Справа не в геолокації. Що не вибереш, яку країну чи місто, сім'ю, кар‘єру, диван чи... Кожному своє. Головне – залишатись вірним собі і не боятися змін.