До Дня українського кіно ми підготували огляд фільмів, де Закарпаття виступило не просто фоном, а повноправною частиною сюжету. Локаціями для зйомок ставали Ужгород, Тячів, Синевирська Поляна, Білки, Свидовець та Перечин, а за лаштунками відбувалися події, що самі могли б стати основою для сценаріїв. Кінематографічний інтерес до регіону виник задовго до становлення сучасного українського кіно: тут працювали радянські, чеські та міжнародні групи, створюючи драми, комедії, горори та масштабні історичні картини. Важливо зазначити, що участь Закарпаття в стрічках варіюється від окремих епізодів до статусу основного знімального майданчика.
Ужгород – «Мої думки тихі»
Одним із найяскравіших сучасних прикладів є стрічка Антоніо Лукіча «Мої думки тихі», де Закарпаття стає фактично окремим персонажем. Режисер, будучи уродженцем Ужгорода, відобразив у фільмі реальний облик міста: глядачі можуть побачити залізничний вокзал, проспект Свободи, вулиці Довженка та Корятовича, а також готелі «Закарпаття» та «Ужгород». Знімальна група прагнула максимально точно передати місцевий колорит. 
Графік зйомок було ретельно підігнано під період цвітіння сакур. Спеціальним «агентом» режисера виступила його мати, яка регулярно повідомляла про стан бруньок. Коли настав потрібний момент, команда орендувала цілий вагон потяга, щоб одночасно переміщатися та знімати сцени всередині нього.
Під час зйомок на вокзалі виникла проблема: пелюстки сакур почали опадати швидше, ніж планувалося. Щоб досягти потрібного візуального ефекту, художники вручну збирали пелюстки та підкидали їх під ноги головним героям. Водночас автомобільні сцени в центрі Ужгорода виявилися виснажливими: через спеку в салоні актори Ірма Вітовська та Андрій Лідаговський були змушені зніматися в теплому одязі, а деякі дублі навіть не потрапили у фінальний монтаж. 
Лукіч свідомо відмовився попереджати містян про зйомки, щоб отримати природні реакції перехожих, які не відчували б себе статистами. У результаті Ужгород виглядає живим і органічним, а церковні дзвони стали ключовим елементом саунд-дизайну. Окрема історія пов’язана з Косино, де група намагалася працювати максимально непомітно, щоб не порушувати атмосферу курортного містечка. 
Для маскування частина команди навіть виходила на локації в халатах, імітуючи відпочивальників. Проте техніка та гарнітури все одно видавали професіоналів. Окремим викликом стала популярність Ірми Вітовської: щоб не привертати зайвої уваги, під час зйомок її представляли як «Галину Антонівну». Це дозволило зберегти щирість поведінки людей навколо, що й створило особливу атмосферу фільму.
Синевирська Поляна – «Брати. Остання сповідь»
На відміну від побутового реалізму «Моїх думок тихих», фільм Вікторії Трофименко «Брати. Остання сповідь» використовує карпатські гори як містичного та домінуючого персонажа. 
Вибір Синевирської Поляни був результатом чотирьох окремих експедицій, під час яких команда шукала місце з максимальним наближенням гірських схилів. Для створення автентичного гуцульського хутора знімальна група реставрувала старі напівзруйновані будівлі, адаптуючи їх під потреби сюжету. 
Виробництво тривало близько двох років, причому основна частина матеріалу була відзнята саме в Карпатах, а павільйонні сцени — у Києві. Особливої уваги заслуговує мовна складова: стрічку зняли гуцульською говіркою, розробляючи сценарій за допомогою етнографів. Таким чином, ландшафт та архітектура Синевирської Поляни стали фундаментом для створення потрібного настрою.
Білки – «Іван Сила»
У фільмі «Іван Сила» режисер Віктор Андрієнко обрав шлях максимальної автентичності, знімаючи історію там, де вона відбувалася. Сюжет базується на творі Олександра Гавроша про Івана Фірцака, відомого силача та циркового артиста XX століття, який народився в селі Білки. 
Хоча в роботі над фільмом залучалися локації Києва, Чернівців та Кам’янця-Подільського, Білки відіграли ключову роль. Тут знімали сцени на вузькоколійці та автобусній зупинці, а в сусідньому Імстичові зафіксували будинок, пов’язаний із біографією героя. Це робить фільм цікавим путівником для тих, хто хоче побачити реальні місця життя Івана Фірцака. 
Тячів – «Місто Ангела»
Тячів став центром сюжету стрічки «Місто Ангела», яку режисер В’ячеслав Бігун почав знімати у 2014 році. Головну роль виконав американський музикознавець Шон Вільямс, чий герой досліджує таємниці міста та закарпатську народну музику під наглядом місцевого «ангела-охоронця». 
Проєкт вирізняється тим, що в ньому взяли участь близько 50 реальних мешканців Тячівщини, які стали частиною кіноподії. Завдяки підтримці міської ради та меценатів, місто перетворилося з простої декорації на основу концепції фільму. 
Свидовець та Ясіня – «Довбуш»
Масштабний історичний проєкт Олеся Саніна «Довбуш» відтворив світ XVIII століття, використовуючи території Ясіні та Свидовецького заповідного масиву. Цікаво, що Свидовець у кадрі фактично «грає» роль Чорногори. 
Режисер обрав цю локацію через дикість природи та логістичний зручність (доступність із Драгобрата). Санін зазначив, що через зростання туристичного потоку багато популярних місць у Карпатах втратили свій історичний вигляд, тому команді довелося шукати найбільш віддалені ділянки гір, піднімаючись майже до висоти Говерли. 
Перечин та Ужгород – «Межа»
Тематика прикордоння стала центральною у фільмі Петера Беб’яка «Межа». Ця історія про контрабанду на українсько-словацькому кордоні органічно вписалася в пейзажі Ужгорода, Перечина та Ужоцького перевала. 
У Перечині в кадр потрапили вокзал, стадіон та центр міста, а в Ужгороді — піщаний кар’єр та греко-католицький кафедральний собор. Стрічка є міжнародною копродукцією України, Словаччини та Чехії, що підкреслює транскордонну природу регіону. 
Синевирська Поляна – «Синевир»
Жанр горору також знайшов своє місце на Закарпатті. У 2013 році вийшов фільм «Синевир» Олександра та В’ячеслава Альошечкіних, де дія розгортається біля однойменного озера та в Синевирській Поляні. 
Режисери використали природні особливості регіону — тумани, густі ліси та віддаленість від цивілізації — для створення напруженої атмосфери. У цьому випадку відомий туристичний пейзаж перетворився з «листівкової» картинки на місце, що викликає тривогу. 
Ужгород, Мукачево та Синевирська Поляна – «Урсус. Кавказький бурий ведмідь»
Міжнародний проєкт Отара Шаматави «Урсус» продемонстрував універсальність Закарпаття як кінолокації. Попри назву, частина зйомок проходила в Мукачеві, Ужгороді та Синевирській Поляні. 
У стрічці, створеній за участі України, Грузії, Німеччини та Болгарії, знялися Богдан Бенюк та Жозефін де ла Бом. Різноманітність природних зон області дозволила команді отримати різні візуальні середовища — від міської архітектури до дикого лісу — в межах одного регіону. 
Ужгород і Берегвар – «Карпатське золото»
Пригодницький фільм 1991 року «Карпатське золото» Віктора Живолуба переносить глядача в 1945 рік, розповідаючи про пошуки німецького золота та протистояння розвідок. У стрічці задіяли відомих акторів, зокрема Івана Гаврилюка та Наталю Сумську. 
Зйомки проходили в Ужгороді та Берегварі. Фільм, що вийшов на світанку незалежності України, сьогодні сприймається не лише як детектив, а й як пам’ятка перехідного періоду між радянським та незалежним кінематографом.
Проте список кінопроєктів на Закарпатті набагато ширший. Тут знімали такі відомі стрічки, як «Ватерлоо», «Біг», «Сімнадцять миттєвостей весни» (епізоди біля палацу Шенборнів у Берегварі та сцени біля Сваляви), «Єдину дорогу», «Табір іде в небо» та багато інших. Зокрема, у міжнародному блокбастері «Ватерлоо» (1969) закарпатські села Нижнє Солотвино, Ірлява та Чабанівка стали майданчиками для зірок світового кіно, як-от Орсон Веллс та Крістофер Пламмер. Кожен такий фільм залишає слід у пам’яті місць та людей, які стали частиною процесу. Головна сила Закарпаття полягає в тому, що тут часто не потрібні штучні декорації — достатньо знайти правильний ракурс природної краси.