Андрій Любка презентує нову книгу: опубліковано оповідання з новинкиНаприкінці серпня вийде друком нова книжка українського письменника і перекладача Андрія Любки "Кімната для печалі". Це збірка сюжетно не пов’язаних між собою оповідань, які, однак, можна вважати й романом, якщо прийняти тезу, що головним героєм останнього є самотність. "Після "Карбіда" мені захотілося написати абсолютно несподівану книжку, – розповідає Андрій Любка. – Якщо та була веселою й кримінальною, то "Кімната для печалі" – це таке саудаде й фадо, ностальгія й меланхолія. Здається, ці оповідання за настроєм найближче до моїх віршів. Щось на кшталт "Ти прокинешся зранку в кімнаті для печалі і скажеш: ця твоя здорова їжа колись мене вб’є". Презентація книжки відбудеться 10 вересня в рамках Міжнародного поетичного фестивалю MERIDIAN CZERNOWITZ. “Сім демонів Магдалини”. Оповідання з нової збірки Андрія Любки “Кімната для печалі” Жінка гуляла з собакою на повідку, вечір тримав жовту бляшанку місяця на прив’язі обрію, пожовкле листя накладало на себе руки, стрибаючи з височіні дерев. Золотився жовтень, невгамовний середній син осені, що розкидав свої шати на землю й дзвінкоголосо мчав уперед, здіймаючи куряву і хуртовину спогадів. Нечутно двигтіло повітря, прозоре й немов аж скляне. Люди висипали на вулиці, намагаючись розтягнути останні теплі миті року, але природа правила своєї – й поволі згортала свій ще подекуди зелений килим у далеку комору зими. Білий у чорні плями собака тягнув господиню десь між дерева й кущі, бадьоро тицяв вогкою чорною кулькою носа у все, що потрапляло йому на очі, жваво крутив хвостом і раз у раз задирав одну із задніх лап, аби залишити у вічності і свій слід. Жінка шурхотіла листям, її пес гасав як навіжений, обмотуючи повід довкола стовбурів, тоді вона оббігала їх сама, визволяючи тварину, збоку ж усе це виглядало так, ніби плямистий барбос вигулює людину, а не навпаки. Було в цьому враженні щось від правди, бо якби не радісний і непосидючий Рільке, жінка навряд чи виходила б на вулицю щодня. Уже давно її взяла в свої обійми апатія. Не депресія, песимізм, втрата віри в себе чи в майбутнє – байдужість. Ніяка, безформна, беззвучна. Спочатку подруги навперебій щось радили: подорож, новий флірт чи навіть романчик, психотерапевта, пігулки, вітаміни, спортзал, побільше кольорових овочів і фруктів у раціон, сон при відчиненому вікні, зміну роботи й розкладу дня, аж доки вона від усіх тих напосідливих приятельок не відвернулася, уникаючи спілкування й не даючи їм залізати у свою душу. Жінка ж бо добре розуміла: нічого лихого з нею не коїться, життя тече собі по-старому, просто тепер вона доглибніше відчуває, що все це за великим рахунком позбавлене сенсу, якщо під "все це" розуміти життя, будні, час. Самотня в цьому знанні, вона стала по-справжньому одинокою. І лише Рільке, єдиній живій істоті, тепло якої любила й у відданість якої вірила, вона завдячувала зв’язок зі світом. Він вів її за собою на тонку кригу березневого ранку і в липку мряку листопадового вечора, єднав із життям, витягував на літні галявини й приводив до урвищ, з яких червона заграва надвечір’я мала апокаліптично прекрасний вигляд. Магдалина прокидалася, коли її пес стрибав у ліжко, просячись на вулицю, і засинала, коли Рільке скручувався калачиком біля її ніг. З роками господиня й тварина стали не просто друзями, а й взаємно залежними істотами: їхні біологічні годинники вицокували той самий час, настрій був один на двох, погляд також був спільним, із пряною гірчинкою на дні очей. Поза прогулянками, це був найледачіший пес у світі. Він міг вилежувати боки цілісінькими днями, переховуватися під канапами, за шафами і на кріслі; вряди-годи він засинав дорогою від своєї кухонної миски до тінистої вітальні, і тоді Магдалині доводилося делікатно переступати свого улюбленця в коридорі. Навіть коли жінка насипала йому свіжої їжі, нахабний собацюра чвалав на кухню повільно й наче аж через силу, вузько роздирав свої повіки і на всю пащеку позіхав, уподібнюючись до лева з логотипу відомої кінокомпанії. Жінка шанувала норов і звички собаки, тому не заважала йому ніколи. Зрештою, вони обоє навзаєм підлаштувалися, як музиканти в оркестрі, що часом підсилюють загальну мелодію, а інколи й замовкають, дозволяючи скрипці вести соло й тішитися власним звучанням. Коли Рільке раптово прокидався й тихенько скавулів, Магдалина сама йшла до нього, брала на руки й заколисувала, ділячись теплом і любов’ю. Вона відчувала: собаці у цей момент сумно, самотньо й холодно. Знала це, бо й у самої часто траплялися такі миті. І тоді вже пес чапав підлогою, підповзав ближче, дивився на неї вгору своїми великими чесними очима, лащився до ніг. Теплий, м’який, сонний. А бували й дні, коли вони не хотіли один одного бачити і закривались у панцирах своєї самотності та леліяли власну тугу. Магдалина тоді навіть не ходила з собакою на прогулянку, просто відчиняла двері, Рільке зникав у темряві під’їзду, щоб за годину шкряботінням повідомити про своє повернення. Кожен, хто має душу, хоче час від часу побути на самоті. І це не свідчить про відчуження чи відсутність любові – просто існують внутрішні вітри, що дмуть пронизливо й крижано, і душа воліє цим холодом не обдавати інших, найрідніших. Тому й ховається, щоб не затьмарювати життя тих, кому хочеться дарувати лише сонячні дні. Біс вселявся в ледачого собацюру десь між третім і першим поверхами. Зачувши свіже повітря, наче побачивши світло в кінці тунелю, Рільке перетворювався з малорухливої ковбаски на стрімку торпеду, що мчала, змітаючи все на своєму шляху. Незважаючи на свій вік, а собака шурхотів пожовклим листям уже десятої осені, на вулиці він не знав собі рівних: на його вигляд кішки умить розліталися по балконах і деревах, а вгнатися за ним не змогли б і треновані хорти. Можливо, часом думала Магдалина, вайлуватість собаки вдома є просто способом заощадження енергії, яку він потім повністю віддає руху. Бувало, жінці здавалося, що повід перетворюється на дишель – Рільке тягнув її вперед з упертою волячою силою, під якою й мури б не встояли. У непоказному на вигляд собаці дрімала велика воля. Якби він був людиною, це була б шляхетна й непересічна постать, міркувала собі господиня, що вірила в переселення душ і можливість відродитися після смерті в іншому втіленні. У житті Магдалини пес з’явився сім років тому. Його віддали їй друзі, що переїжджали на роботу до Штатів, де сподівалися розпочати нове життя. Білий, а саме так вони називали свого собаку, у їхню візію майбутнього не вписувався. Тоді його й забрала Магдалина, що віддавна роззиралася за можливістю завести вдома гарного песика. Щоправда, ім’я Білий їй муляло, здавалося примітивним і міщанським. Це як звернутися до когось "чуєш", "ей, ти" або взагалі не звертатися, крекчучи чи кахикаючи, аби повідомити про свою присутність. Так, собака й справді – крім плям – був переважно білим, але не ця риса визначала його. Очі, в нього були людські очі – мудрі, чуттєві, вологі, як у дівчини після першої сварки з хлопцем. У цього пса була душа, він знав щось таємне й у своїй глибочіні сумне, тільки не вмів про це сказати. А гавкати – як і належиться істоті шляхетній – не любив. Говорив очима, своїм теплом, хвостом. Знайомі відмовляли жінку від задуму перейменовувати собаку на третьому році життя, мовляв, марна ідея, псяра ж створіння примітивне, не призвичаїться вже до нової клички. Самі ви примітивні, думала Магдалина, і мала рацію. Зрештою, не кличка, а справжнє ім’я для пса було в неї вже давно, виникнувши задовго до появи тварини вдома. Спочатку було ім’я, й ім’я стало собакою. Вона назвала його Рільке. Саме цей поет у своєму шістнадцятому сонеті до Орфея найкраще з усього людства зобразив собачу природу, наче сам пожив у собачій шкурі. Райнер Марія розумів: пес накидає її, щоб бути поруч зі своїм господарем, та насправді він істота глибша, чутливіша, божественніша, ніж здається. Собака одинокий: на відміну від людини, він відчуває всі землетруси, чорну магію і дух могили. Й мовчить про це, лише тужно дивиться на господаря, знаючи, що все це, все це – загалом без сенсу. Існував також інший мотив назвати собаку саме Рільке: у такий спосіб господиня закодувала власну з улюбленцем духовну спорідненість. Її собака, Райнер Марія Рільке, і вона, Магдалина, мали щось таємне й спільне, найсокровенніше, найдорожче. Щось, що відомо й належить тільки їм двом, але чим вони приречені ділитися з усім людством: любов’ю й стражданням. Воістину, людяне ставлення творить дива. Глянь на камінь, як на діамант – і він сам захоче виглядати краще, розкаже тобі тисячолітню історію своєї боротьби з вітром, спекою, водою й морозом. Так було і з собакою. Поки його кликали Білим, це був пес-голодранець, гавкун-пройдисвіт, замазура з двору, якого випускали на пострах горобцям. Коли ж Магдалина вперше назвала його Рільке, собака аж не повірив власним гострокутним вухам, звів їх угору, як дві антени, а очі його зволожилися, як у людини. Він розумів, що колишні господарі його покинули, він їм виявився непотрібен у новому житті, й тому не чекав нічого доброго від майбутнього, а про прихильне ставлення й мріяти не міг. Обоє в ту мить із гіркотою усвідомили, що насправді пес щойно зараз, на третьому своєму році, й починає жити, ніби до того перебував у сплячці, у брудному й кошмарному сні. Тепер він став Рільке – і почав відповідно поводитися. Ніхто зі знайомих Магдалини не повірив у це, але розумна істота почала відкликатися на нове ім’я з першої ж спроби. Проживши разом сім одноманітних років і вивчивши один одного, тварина й людина тепер мали спільну мову, вони винайшли її, відкрили всередині себе. Так насінина й камінь неквапно й тихо прилаштовуються до себе навзаєм, щоб через кілька літ живопліт поліз угору стіною, обплітаючи її чіпко й ніжно, як коханець. Рільке став найближчою істотою для Магдалини, камертоном її стану й настрою, а вона для нього взагалі була одним-єдиним і безапеляційно найголовнішим створінням у житті. Розуміючи це, Магдалина весь час почувалася в боргу перед Рільке, намагалася виправдати його вірність, віддячити йому сторицею, хоч у любові й неможлива жодна віддяка, не працюють формули й рівняння, бо ж любов – це передусім віддавати. Без очікувань, оглядки, повністю. Вони й існували собі удвох, в іншому, ізольованому світі, не помічаючи подій навколо і залежачи тільки від циклічної зміни пір року, а з ними – погоди, часу прокидання, сили вітру, що вривається перед світанком у нічні кошмари. Поки інші перехожі статечно походжали вулицями, Магдалина й Рільке сновигали кущами, розполохуючи всіх навкруги; у час, коли всі ховалися від злив у затишку помешкань, собака вигулював людину найбруднішими околицями. Друзі, партнери, рідні душі – ким насправді були ці двоє? Двома одинокостями, подвійною одниною і єдиною двоїною. Поглинута апатією, Магдалина забула лік часу й рахувала не місяці й дні, а світанки, заморозки і відлиги, собака на все це лише промовисто махав хвостом, адже краще – на містичному рівні природи – знав, що навіть апатія і світанки не мають сенсу так само, як і все інше на цьому світі. А що ж іще ти хотіла від пса на ім’я Рільке, риторично запитувала себе жінка, згадуючи Орфея, чий силует зникає у темряві. Надійшов час вмирання, і щойно воно вказало на різницю між собакою та її господинею. Поволі втрачаючи сили й бадьорість, Рільке вкрай обережно натягував на своє існування ковдру сну. З місяця в місяць спав він усе довше, щоб одного разу не прокинутися взагалі – обоє це розуміли. Сім своїх років він присвятив Магдалині, точніше – розділив з нею її сім років, живучи посеред демонів її самотності. О порі відходу, виконавши свою місію, пес заспокоївся, ніби його поневіряння вже були позаду, й спробував своїм кінцем не засмутити жінку. Людина в такій ситуації вимагала б жалю й співчуття, сліз на підтвердження любові, обітниць вірності, а собака намагався подякувати господині за разом пройдене, вибачитися, що мусить покинути сей світ. Два ока Рільке, що завжди були поруч і водночас ніколи не були разом, достоту як Орфей і Еврідіка, ці глибокі прожектори душі, згасали. Вдивляючись у них, Магдалина бачила власне відображення. Собака не лише має душу й відчуває як людина – він і старіє так само. Шерсть Рільке блякла з роками, щоб перед кончиною стати сивою. Він убрався в кольори туману, ніби даючи знак, що невдовзі збирається зникнути в ранковій імлі. Магдалина смиренно прийняла цей час, жодного разу їй не подумалося про ветеринара чи ліки: жінка розуміла, що смерть не є кінцем, тому не боялася її. У стосунках тварини й людини з’явилося більше суму, але він був теплим і вдячним; останні місяці були для них часом прощання. У помешканні панував спокій і умиротворення, до симпатичної ледачості Рільке додалася втома літньої істоти, що перед смертю довго снить, аби ще раз пережити весь свій шлях у спогадах. Від колишньої вуличної активності не залишилося й сліду – тепер пес цілоденно лежав на своєму маленькому килимку, тільки зрідка чалапаючи на балкон. У рухах його з’явилася тремтлива розхитаність – м’язи охляли, лапи не трималися купи, собака нагадував п’яного, що валандається зиґзаґами. Магдалина розуміла: справжньою причиною цих коливань є внутрішній вітер, який дозволяє собі все більше й розгойдує човен життя, щоб утопити душу. Врешті, якщо пригледітися, ставало помітно: Рільке рухається, невпевнено похитуючись, ніби йде палубою корабля в шторм – і потойбічний вітровій не відступиться, допоки не отримає належне йому. Усвідомлюючи неуникненність краю, природність і своєчасність фіналу, жінка сіверкими листопадовими вечорами на останню дорогу пряла для Рільке ліжник, теплий і кольоровий, що мав пом’якшити йому твердість і студеність грудневої ями. Розхитаність підкорила собі й дихання – пес втягував повітря уривчасто, ніби захлинаючись ним, нерегулярно, спочатку ритм вдихів і видихів нагадував джазову імпровізацію, що стрімко й швидко переростала в нестерпну какофонію. На одному з цих переломів темп і зовсім зникне, міркувала Магдалина, уважно рахуючи подихи Рільке, ніби цокання годинника; невдовзі луна цього втомленого посопування припинить гуляти помешканням, і тоді стане насправді порожньо, як буває, коли монета падає в глибочінь, лунко дзенькає, а потім настає тиша, в якій барабанні перетинки все ще намагаються відчути вібрацію, та марно – пустка поглинула все. Що ближче до смерті, то менше стає вдихів і більше – видихів, бо тлінне тіло віддає з себе тепло, намагається виштовхнути зсередини життя. Мали рацію древні, уявляючи загибель як випурхування духу через ніздрі й рот. Жінка тримала кватирку в кімнаті відчиненою у сніжну заметіль; очі її були заплющеними у білу хурделицю. Рільке відійшов безгучно, уві сні. Магдалина помітила це пізніше, коли через якийсь час захотіла приголубити собаку, але долоня ковзнула задубілим тілом. Змахнувши сльозу й покартавши себе за неї, за цю хвильку трагічної сентиментальності, жінка закутала собаку в ліжник, взяла на руки й понесла через крижане місто в ліс на околиці. Разом із втратою такої рідної істоти, зникала й частинка її самої; сім спільних років закінчувалися, вкривалися памороззю. Крім туги, було багато вдячності. Морозне повітря було свіжим і прозорим, вихолоджувало думки й розганяло темряву в душі. На оголених гілках дерев лежав блискучий іній, зовсім блакитний на тлі неба. Тріск снігу й гілляччя під ногами був урочистим, як барабанний дріб. Рільке виглядав щасливим і витонченим, як скульптура Творця. Пахло новим днем, ялицею і водночас не пахло. На оголеному тілі неба застигла хмарка, як пляма. Коли Магдалина відвела від неї погляд, у вись здійнялася зграя птахів, тріпотінням крил розбиваючи тишу. У кам’яній землі дрімала тендітність підсніжника, чекаючи свого часу. Андрій Любка, письменник, перекладач |
||||
128-я бригада, авто, АТО, взятка, винарня, вино, гандбол, гороскоп, граница, депутат, дзюдо, ДТП, Закарпаття, Закарпатье, курс валют, курьез, ліки, Мир, Москаль, Новий Рік, Новини Закарпаття, Отдых, политика, пророчество, развлечения, религия, скандал, спорт, традиция, турист, убийство, ужгород, Україна, Украина, футбол, Хокей, шафрани, Шок, шоу, Эксклюзив
Показати всі теги {link}
Показати всі теги {link}
Ви зайшли як не зареєстрований користувач!
|