Те, що упродовж 1920-х – 1930-х років Закарпаття було надзвичайно цікавим регіоном для багатьох дослідників, – уже безсумнівний факт. Колись загумінковий куточок Австро-Угорщини, загублений в горах і лісах, став для молодої держави – Чехословаччини – чимось на зразок незвіданого материка у центрі Європи. Багато дослідників – етнографів, антропологів, істориків, географів, репортерів, фотографів, художників, подалися в це карпатське ельдорадо. Кожен був у передчутті нових відкриттів. І кожен, пишучи дослідження та відображаючи життя населення в тогочасній Підкарпатській Русі, формував у світі наратив про «віднайдений» край.

З одного боку численні статті в періодиці та книги показували тематичну різнобарвність й еклектику Закарпаття, ваблячи сюди туристів-іноземців, а з іншого – чіпляли деякі стереотипні ярлики, нав’язували індивідуальні судження про тутешню дійсність. Деякі з них збереглися навіть через століття. У серії перекладених статей, проілюстрованих старими фотографіями, ми покажемо, якими враженнями та думками ділилися зі світом про «підполонинський край» мандрівники-дослідники з різних країн століття тому.

Одним із перших серед тих, хто у 1920-х роках дивився на Підкарпаття, як у той час називали Закарпаття, орієнтуючись географічно від столиці – Праги, через об’єктив фотоапарата, був чеський етнограф, письменник, фотограф Богуміл Вавроушек (1875 – 1939). Невтомний мандрівник об’їхав кабріолетом і обійшов з фотокамерою буквально все Закарпаття. Вавроушек також одним із перших систематично фотографував дерев’яні сакральні пам’ятки регіону – церкви, дзвіниці, хрести. Його фотографії вийшли друком у двох об’ємних фотокнигах: «Церковні пам’ятки на Підкарпатській Русі» («Církevní památky na Podkarpatské Rusi» (1929)) і «Костел у селі та в містечку» («Kostel na dědině a v městečku» (1929)). Та, окрім фотографування, чеський дослідник писав і статті про Закарпаття, ілюстровані власними фотографіями. Одна з них – «Народознавча особливість підкарпатського люду» («Národopisný sveráz podkarpatského lidu») побачила світ у щоденній газеті «Село. Орган Чеської аграрної спілки» («Venkov. Оrgán České strany agrární») у 1935 році.

Подаємо її переклад з коментарями та ілюструванням перекладача. Ці авторські фото (віднайдені в чеських архівах) у статті використав сам Богуміл Вавроушек.

Народознавча особливість підкарпатського люду

Підкарпатська Русь заселена переважно русинами (тобто українцями. Тут і далі курсивом – примітки перекладача); на сході живуть гуцули, а біля румунського кордону – кілька румунських сіл. Родючі рівнини вздовж Тиси захопили угорці, витіснивши корінне населення у гірські бідні краї, де воно століттями жило в підневільному стані, у культурній та господарській занедбаності, виснажуване євреями-орендарями (для країн Центрально-Східної Європи на початку ХХ ст. особливо гострими були національні суперечності, що виникали на історичному, територіальному, економічному, культурному й релігійному ґрунті). Попри це, навіть тисячолітній гніт не знищив у душах русинів чуття до мистецтва й смаку, про що свідчать їхній посуд, знаряддя, одяг, житло й церква. Майже все необхідне для життя вони виготовляють самі й прикрашають на власний смак, у гармонії з довкіллям, в якому живуть; так постало їхнє народне мистецтво, що через віддаленість краю та слабкі зв’язки зі світом збереглося майже непорушеним. Головною мистецькою областю є гірський прикордонний район від Ужка до Ясіні.

Найвизначнішим продуктом домашнього виробництва русинів є їхній народний одяг, який повністю відображає природне середовище і душу. Він суворий і радше сумовитий, як і тяжке, сповнене злиднів життя людей у низьких хатинах під лісистими гірськими схилами, на берегах бурхливих річок чи високо в горах, де в запеклій боротьбі з природою та віковими гнобителями вони здобувають шматок хліба. Одяг на Підкарпатській Русі – прояв творчої сили та вродженого почуття стилю й гармонії кольорів.

Захоплення й шану викликають прості русинські жінки, з працьовитих, мозолястих рук яких, попри жахливі нестатки й житейські змагання у горі й приниженні, виходять витончені, суто геометричні орнаменти незліченних узорів і їх варіантів.

Коли мандруємо Підкарпатською Руссю і бачимо крихітні віконця задушливих, закопчених хат без димарів, де дим наповнює всю світлицю й щипає очі, і як у цій атмосфері похмурими зимовими днями та вечорами, при миготливій кіптявій лампі, жінка грубою голкою на сірому конопляному полотні із пам’яті творить чарівні візерунки, тоді по-справжньому усвідомлюємо безмежну любов, що дарує цю до подиву гідну терплячість і мурашину старанність для створення таких художньо довершених і технічно бездоганних робіт, як русинські вишивки. Ними жінка висловлює все, чим наповнені її груди: це тиха, задумлива пісня, що виплескується з глибини душі.

Складові жіночого одягу майже у всьому краї однакові: полотняна кошуля (опліччя або сорочка) з довгими вишитими рукавами, полотняна спідниця (фартух), барвиста запаска (запиначка), червоний вовняний пояс, намисто (мониста) зі скляних коралів, чепець, на ногах – постоли, бочкори або чоботи, а взимку чи в негоду – гунька або кожух.

Загалом одяг простий, легкий і зручний, у ньому все доцільно з огляду на потреби краю. Так, чоловіки в холодніших гірських місцевостях носять довгі, вузькі й унизу звужені полотняні чи сукняні штани, тоді як у теплішій низині – короткі, широкі штани з тонкого полотна або сукна. Водночас у прикрасах, крої та вишивках панує велике різноманіття, і майже кожна долина має свій особливий стиль. Найпростішого й найдавнішого крою дотримуються на Верховині, де у вишивці переважає червоний, синій, а в старших жінок – чорний колір; далі на схід, у бік Воловця й Волового (нині селище Міжгір’я), барвистість посилюється, а на південь, до Сваляви, використовують уже всі барви веселкового спектра у вишуканих сполученнях, змінюється і крій. На родючих рівнинах, де зростає добробут селянства, для вишивки замість дешевого бавовняного матеріалу використовують розкішний шовк. Поруч із румунськими селами первісний русинський одяг часто замінений румунськими елементами й мотивами, а у містах та промислових осередках його витісняє міська одіж.

Окрему одягову область творять гуцули на самому сході краю; їхня вбиря (ноша, одяг) – одна із найпривабливіших і найбарвистіших на Підкарпатській Русі. Чудовий вигляд мають статні постаті з виразними обличчями в яскравому вбранні під час свят у Рахові, Богдані та Ясіні; майдан перед церквою, корчмою чи лісництвом стає різнобарвним, як макове поле. Куди не кинь оком – усюди біліють гарно вишиті сорочки та безрукавні кептарі, рясно прикрашені барвистою шкіряною аплікацією, вишивкою й вибитими мосяжними кільцями.

Мистецьке чуття карпаторуського (тобто пов’язаного з руським (українським) населенням Карпатського регіону) люду виявляється не лише в народному строї, а й в інших галузях. Кераміка, що її виробляють в Ужгороді, Великому Севлюші (нині місто Виноградів), Хусті та Ясіні, пропонує на ярмарках багатий вибір тарелів, глечиків і горщиків, оздоблених геометричними орнаментами у вдалих сполученнях барв. Відоме й народне різьбярство, яке здавна культивували у гірських краях, особливо на сході серед гуцулів.

Верховинці оздоблюють тесаними орнаментами дерев’яні господарські знаряддя (сани, вози, пастуші трембіти) та предмети домашнього вжитку (ночви, діжі, масельниці, бочечки, ложки), що їх виготовляють удома. Поряд із цими примітивними виробами стоять роботи старих гуцульських майстрів: вирізьблені й випалені з дерева або виплавлені з олова та латуні свічники, люстри й хрести, якими священник благословляє і дає їх цілувати вірянам, – вони викликають захоплення як художнім задумом, так і технічною майстерністю. Варто згадати і гуцульські кептарі та шкіряні пояси з оздобленими пряжками та вбитими бляшками, а також їх великодні крашанки.

Найвизначнішими витворами народного мистецтва на Підкарпатській Русі є дерев’яні церкви, дзвіниці, хрести та інші церковні пам’ятки, у яких гноблений русин простим, природним, але глибоко мистецьким способом висловлював свою віру, щоб ушанувати Бога – єдиний прихисток у тяжкій життєвій боротьбі. Тут найяскравіше проявився вроджений художній хист відсталого селянства, що живе в гармонії і нерозривному злитті з красивою природою, – воно виявило себе водночас вправним будівничим, теслею й різьбярем. Завдяки достаткові дерева, цього легко оброблюваного матеріалу, у всьому краї, і в горах, і на рівнинах, постало безліч прекрасних дерев’яних церков найрізноманітніших типів – від стрімкої готики до пишного бароко з безліччю варіантів.

На Підкарпатській Русі, що з давніх-давен була мостом між західною латинською й східною візантійською культурами, діяли обидва світові потоки, і, наслідуючи кам’яну готику та бароко, з часом виникла цікава суміш типів і архітектурних комбінацій. Кожна церква має поряд зі спільними ознаками певного стилю свій власний, неповторний характер – настільки, наскільки народний майстер проявив особистість під час будівництва. З подивом милуємося сьогодні цими чарівними творіннями неошколованих (без освіти) місцевих будівничих – простих теслярів, які з дивовижною кмітливістю в конструкції та художній уяві вміли добирати різні елементи й мотиви стильових кам’яних споруд, пристосовувати їх до місцевих потреб і матеріалу та зливати в гармонійну цілість. З дубових, модринових, ялинових і смерекових колод, без жодних креслень, керуючись лише старою традицією й смаком, народні майстри створили художньо цінні пам’ятки, які викликають заслужене захоплення наших і чужоземних фахівців.

На Верховині й у гірських околицях церква стоїть на пагорбі серед величних листяних або хвойних дерев, що захищають її від негоди й пожеж; унизу, мов розбіглі ягнятка, розсипані солом’яні хатини села. Ці верховинські церкви мають здебільшого тридільний пірамідальний дах, що кількаразовим уступом набуває вигляду китайських пагод (багатоярусні башти, які є частиною буддійських храмів або монастирів). У нижчих висотах переважають барокові церкви з двома-трьома цибулястими вежами, які поступово знижуються. На рівнині, щоб піднести значення храму над щоденним оточенням, доречно використано готичний стиль із високою, стрункою вежею, що її видно здалеку. Абсолютно своєрідні церкви у Ясіні, де в повному обсязі виражено візантійський характер – як у плані грецького рівностороннього хреста, так і в загальному вигляді споруди.

Майже довкола кожної церкви тягнеться піддашшя на гарно різьблених стовпцях, утворюючи криту галерею, де збираються віряни, яким не дісталося місця всередині. Оскільки церковна вежа має лише декоративний характер, поблизу храму зазвичай стоїть окрема дзвіниця. Могутнє враження справляє на відвідувача напівтемний інтер’єр святині, слабо освітлений малими віконцями і поділений на три частини: перший простір від входу – «бабинець» – для жінок, далі – власне нава, де збираються чоловіки, а спереду майже до стелі здіймається пишно різьблений іконостас, прикрашений рядами стародавніх, намальованих на дереві ікон апостолів і євангелістів; за ним – святилище з престолом. Іконостас має три входи: середній зачиняється чудово різьбленими «царськими вратами», через які до вівтаря входить лише священник; бічними проходами, затуленими завісами, можуть проходити віряни, щоб у святилищі поцілувати престол і скласти пожертву.

Перед іконостасом стоять різьблені свічники й аналої (столик із похилим верхом, що використовується під час богослужінь), вкриті вишивками; багатогранна люстра, старовинні двобічно вирізьблені дерев’яні хрестики для цілування, різьблені або карбовані олов’яні й латунні хрести з образами Христа, Богородиці й Святого Духа, а також ковані залізні хрести на вершечках веж свідчать про витончений смак і технічну майстерність народних різьбярів та ковалів. Храми Підкарпатської Русі – не лише доми молитви, а справжні музеї, де зберігаються цінні документи художнього чуття й творчості карпаторусинського народу, чий самобутній характер не стер навіть тисячолітній гніт.

Якщо ввійдемо до церкви в неділю під час служби, коли всі її простори заповнені людьми у гарних святкових строях, почуємо зворушливий церковний спів, що лунає як «Алилуя» та «Господи, помилуй», побачимо дитячу щиру відданість Богові – відчуємо себе в атмосфері прадавньої патріархальної слов’янської простоти й релігійної захопленості, яка зворушує й викликає пошану до давніх традицій, сповнених інтимної краси й чару примітивного життя русинського люду. Дуже цікаві також кам’яні каплички, дерев’яні хрести й «божі муки» (придорожні хрести з розп’яттями), що пожвавлюють краєвид обіч доріг, на перехрестях або стоять біля церков.

Безмірний жаль, що ці казкові пам’ятки русинських сіл, освячені глибокою вірою й побожністю, останнім часом спотворюють невдалими ремонтами або зносять і замінюють мурованими храмами.

Народний архітектурний смак тут виявляється й у житлах, особливо в гірських районах: на Верховині це мальовничі дерев’яні хати зі стрімкими солом’яними дахами й ґанками на оздоблених стовпцях; на Гуцульщині – замкнені дерев’яні обійстя з пологими ґонтовими чи дощаними дахами (ґражди); у низинах та біля міст русинські оселі втрачають свій первісний характер, пристосовуючись до чужих впливів.