back to top
spot_img
2.8 C
London
додомуСуспільствоЗСУ — це зріз суспільства. Діалог військових Павла Величка та Павла Казаріна...

ЗСУ — це зріз суспільства. Діалог військових Павла Величка та Павла Казаріна на форумі Re:Open Zakarpattia

Познайомилися два Павла тут, на форумі Re:Open Zakarpattia, хоча бригади обох військових служать поруч.

104-та бригада Павла Казаріна тримає лівий фланг території, яку займає 68-й батальйон Павла Величка.

Як сьогодні виглядає Перемога України у війні? 

Павло Величко: За три роки на службі я простежую зміну погляду суспільства на перемогу. Як командир, я чітко бачу, найперше, нашу воєнну перемогу. Хай зараз цей сценарій виглядає для когось недосяжним, але на мою думку, ми повинні ставити набагато вищу ціль, аніж спроможні виконати на даний момент. Апетити нашого противника щоразу зростають. Тож якщо будемо погодимось на менше, то й втратимо більше. Ми повинні боротися за Україну в її міжнародно визнаних кордонах, тобто й за Крим також. Кожен мій крок щодня – це шлях до цієї мети. Це частина великої дороги до нашої перемоги.

Павло Казарін: На першому етапі війни, під час Київської операції у лютому-березні, суспільство усвідомлювало перемогу як вихід на кордони 23 лютого 2022 року. Після Бучі, після відбиття ворога з Київщини, Сумщини, Харківщини, частини Херсонщини, апетити суспільства стали збільшуватися й на цей момент уявлення про перемогу стало дорівнювати поверненню на кордони 1991 року.

Для мене сценарієм перемоги є збереження нашої державності та суверенітету, а звільнення окупованих територій є певним бонусом. Якщо ми будемо спроможні цього досягти — добре.

Те, якою буде Україна після закінчення війни, залежить від того, як українське суспільство сприйме закінчення цієї війни — як перемогу, чи як поразку. Якщо сценарій нашої війни закінчиться тим, що суспільство вважатимемо перемогою, ми перетворюємось на звичайну демократичну європейську країну. Під парасолькою нашої перемоги місце знайдеться усім — тилу, фронтовикам, українській діаспорі в іншій країні, нашим західним партнерам. Ми усі зможемо оголосити себе причетними, бо у перемоги завжди багато батьків. 

Павло казарін

Павло Казарін на форумі Re:Open Zakarpattia

 

Зовсім інший сценарій буде, якщо суспільство вважатиме, що війна закінчилася поразкою. В цьому випадку всі почнуть з’ясовувати, хто в якій мірі до цієї поразки причетний. У нас буде ризик отримати травму, яка дорівнює травмі Тріанона. Й тоді дискусія в нашій країні буде коливатися між двома полюсами. З одного боку будуть люди, головна мета яких — збереження демократії, а з другого боку — люди, які вважатимуть головним завданням збереження нації. Досвід інших країн показує, що одне не обов’язково дорівнює іншому. 

Тому дискусія про те, що є для нас Перемогою є глибшою, аніж нам може здаватися на перший погляд. 

Яким зараз є українське суспільство?

Павло Величко: Дуже складне питання, зважаючи на те, що перебувати в тилу мені доводиться не більше 20 днів на рік. Моє ставлення до суспільства буде максимально екстрапольоване на те, що я є військовослужбовцем, який залишається на бойових позиціях і постійно перебуває в тонусі напруги, зосередженості на тому, щоб вижити та виконати завдання з найменшими втратами. Коли я приїжджаю у відпустку або до цивільної аудиторії, то це видно, тому що мій розум та зусилля направлені на одне, а настрій аудиторії, тилу за 1200 кілометрів від моїх позицій, зовсім інший. І я відчуваю та бачу втому в суспільстві. 

Але ми, військовослужбовці, такі самі, як і цивільні. ЗСУ — це зріз суспільства, військо — це просто маленька країна в великій.

Павло Величко

Павло Величко на форумі Re:Open Zakarpattia

 

Суспільство на третій рік війни має сказати собі чесно, чи готові ми на ту єдність, яка була на початку? Чи готові ми знову бути максимально залученими? Чи готові прийняти чуже горе як власне? Кожен стає більш залученим, коли розуміє — це все наша спільна проблема, а Україна — це одна велика родина, за яку ми всі боремось. 

В цьому залі багато моїх знайомих, з якими я провів в цивільному житті дуже багато часу й багато чого навчився. Але останні три роки моє коло спілкування змістилося на лівий берег України. І це факт. 

Павло Казарін: Інколи здається, що найбільший зрадофіл в країні – це солдат на нулі. Умови побуту та життя солдата настільки відрізняються у гірший бік від умов усіх інших його співгромадян, що він приречений підозрювати всіх, хто знаходиться поза його спиною, в тому, що вони якось вже все вирішили щодо його долі. Ми усі помічаємо, що бажання шикуватися в чергу до ТЦК зникло ще, напевно, восени 2022 року. Люди зараз звикли жити поруч з війною, але не перетинатися з нею. 

Павло Казарін

Але є ще одне питання, на яке водночас я ніяк не можу знайти відповідь. Ми завжди говоримо, що українське суспільство зараз складає певний іспит на єдність, на право мати державність, суверенітет чи власну політичну націю. Але що вважається хорошою, а що поганою оцінкою на цьому іспиті? Хто в сучасній історії стикався з аналогічним рівнем випробувань і здав його краще, ніж ми? Порівнювати Україну, скажімо, з Великою Британією часів Другої світової, некоректно. 

Тоді це була зовсім інша країна, колоніальна імперія, над якою ніколи не заходило сонце; більш потужна, ніж та, що зараз надає нам зброю для захисту нашої країни. 

Британське суспільство у час війни мало ті ж самі дискусії, що й ми зараз. У 2002 році на екрани вийшов крутий британський серіал “Війна Фойла”, який розповідає про побутове життя офіцера поліції з британської “глибинки” в 1940 році. Там майже все те, що й у нас зараз. Ми побачимо “ухилянтів” та людей, які пропонують викреслити їх з мобілізаційних списків за хабар. Ми побачимо британських неофашистів, які кажуть, що “Гітлер прийде, порядок наведе”. Ми побачимо рівень байдужості, що й зараз бачимо в українських новинах. 

Інколи ми кажемо, що інші країни впоралися з викликами воєнного часу краще за нас. Але це все одно, що порівнювати когось з сином маминої подруги. Про сина маминої подруги відомо, що він ввічливий, красивий, вихований, і головне, — що його не існує. Так ось, кожного разу, коли ми порівнюємо Україну з країною маминої подруги, ми повинні пам’ятати, що її не існує.

Як вистояти у час війни та зберегти “кукуху”?

Павло Величко: Я в піхоті з перших днів. Її так демонізували в суспільстві, що всі бояться туди йти. Цей міф треба ламати, бо, насправді, на піхоті все тримається. Всю лінію на Deep State тримає піхота. Наш найбільш крайній рубіж пролягає там, де стоїть наш піхотинець. Про це не треба не забувати. 

Але піхота нерозривно пов’язана з важким морально-психологічним станом. Тому що “кукуха” їде багато в кого. І навіть ми з Павлом ніби здаємося адекватними, але кожен з нас чесно може сказати, вже не буде так, як раніше. Наші емоції різкіші, наші погляди цинічніші, ми маємо високий рівень нетерпимості до багатьох речей, закриваємося в собі, не реагуємо так, як це роблять інші. Але це нормально, тому що наш досвід унікальний. Його немає в когось із вас і не буде в когось із європейців.

Павло Казарін та Павло Величко

Як я персонально намагаюся вгамувати свої божевільні погляди або можливість зірватися на комусь? Читаю книги. Я гадаю, кожен з вас має розуміти, що війна — це не кожен день бої й щось незвичайне. Переважно є час зупинитися, подумати, відкрити книгу. Я читаю книги на різні теми: суспільно-політичні, нон-фікшн або “Дикий захід Східної Європи” (ред. — книга Павла Казаріна). Читаю й військово-професійні книги, оскільки ми маємо щодня вчитися. Війна 2022 року це ніби війна вже минулого століття. Ба навіть бойові дії початку й кінця 2024 року суттєво відрізняються. Технології швидко розвиваються, що вчора було новим, завтра вже старе. І тільки той, хто адаптується, хто готовий навчатися, щоб вижити і щоб стати сильнішим, той і переможе. Не той, хто має більше людського ресурсу, а той, хто вкладає в інтелектуальний розвиток. Свій, свого особового складу і своєї нації.

Павло Величко та Павло Казарін. Діалог

Павло Казарін: Сьогодні ми носії певного досвіду, якого бракує будь-якій військовій академії світу. Зараз це такий величезний полігон, де народжується стратегія війни завтрашнього дня.

Щодо того, що дозволяє тримати “кукуху”. Коли ти йдеш у спортзал, чи сідаєш на дієту, то спочатку тобі все подобається: самообмеження, як ти почуваєшся, як ти спиш, як ти взагалі виглядаєш в дзеркалі. Тобі кожного разу здається, що все, все ідеально. А потім в якийсь момент мотивація закінчується. Далі потрібно рухатись на дисципліні. У мене мотивація воювати закінчилася на початку літа 23-го року.

Павло Величко: Той поступ, який був на початку, він зник. Зараз все йде на дисципліні. Моя мотивація, я завжди кажу, вона залишиться сталою. Ми дуже багато кого втратили. Особисто я багато кого втратив на цій війні. І це моя мотивація щодня – прокидатися і згадувати їх. Згадувати ці всі обличчя, приходити у відпустці до друзів не в кабак, а на могили. Це дуже важко. І це моя основна мотивація. Але ти правий. Ми маємо всі фізичні спроможності і маємо свої ліміти. І виключно дисципліна дозволяє цю стаєрську дистанцію стягувати, як зараз модно казати.

Павло Казарін: Кожного разу, коли ми говоримо про продовження війни, мене питають, а навіщо нам невмотивовані люди. У мене у підрозділі є хлопець, якого “бусифікували” в Мукачеві. Він не хотів воювати, але я дякую ТЦК в Мукачеві за нього, тому що він дуже крутий й зараз на своєму місці. 

Люди, які були мотиваційними рексами в 22-му, у наступному році переводились в інженерні батальйони, починали будувати бліндажі, тому що просто не мали мотивації. Мотивація, вона може з’являтися, а може й зникати, а дисципліна – це те, що вже залежить від нас. І коли у нас зникає мотивація, повинні ми далі рухатись саме на дисципліні.

Velychko Kazarin6

І закінчуючи історію з обранням Дональда Трампа, я дуже розумію своїх хлопців, які ніяк не коментували передвиборчі перегони в США. Це насправді про те, як тримати “кукуху” в Збройних Силах — не сприймати інформацію, яка не впливає на твій підрозділ тут і зараз. Я зараз набагато більше думаю про те, як доукомплектувати підрозділ FPV на п’ятисотих частотах, ніж про те, хто буде новим очільником США. Бо це те, на що я можу вплинути. 

Павло Величко: Це важливо — впливати там, де можна. І змінювати те, що безпосередньо стосується вас і ваших зобов’язань. Як командир роти, скажу, кожен мій план, кожен рух дійсно має якийсь поступ, результат або невдачу. Так само і у кожного цивільного має бути своя ділянка відповідальності, на яку ви дійсно впливаєте, не розпорошуючи свої сили на вибори в США. 

Розмова записана під час виступу на форумі Re:Open Zakarpattia. Повний виступ дивіться на ютюб-каналі ініціативи:

 

Останні новини:

До теми: