День письменника: закарпатські майстри слова – про знакові події і творчі досягнення за рік
3-03-2018, 20:27
Вона зачаровує, збагачує, наповнює емоціями, змушує уяву невгамовно працювати і відриває з тенет буденності... Вона – література. І великий талан, якщо через рядки автору вдалося торкнутися душевних глибин читачів.
Всесвітній день письменника щорічно святкують 3 березня. Що цікаво, його відзначають не тільки прозаїки, поети, публіцисти, а й інші майстри слова. Цей день – чудова нагода ділитися напрацюваннями, обговорювати тенденції сучасної літератури та підбивати творчі підсумки.
Власне, про здобутки за рік «Закарпатський кореспондент» і розпитав знаних письменників-краян. Вони в довільній формі розповіли про знакові події, поділилися основним, що вдалося зробити і над чим наразі працюють.
Далі – пряма мова.
Андрій Любка
– Минулий рік для мене видався насиченим і плідним: вийшла збірка есеїв «Саудаде», яка в грудні принесла мені премію ім. Юрія Шевельова; польське видання роману «Карбід» потрапило в фінал найбільшої літературної нагороди Центральної Європи – «Angelus»; уперше в житті побував у Північній Америці, а потрапив туди знову ж таки завдяки «Карбіду» й півторамісячному туру Штатами й Канадою.
Поза тим, встиг перекласти культовий роман сербського письменника Светислава Басари «Фама про велосипедистів», на початку лютого ця книжка вже з’явилася в книгарнях.
Тепер працюю над перекладом роману хорватського письменника Мілєнко Єрґовича «Батько», а також завершую свій власний роман – «Погляд мадам Чіо-Чіо-сан». Це буде роман про сучасний Ужгород, детективна історія про вбивство через помсту. Сподіваюся, вже у вересні книжка потрапить до рук читачів.
У квітні в Польщі вийде моя «Кімната для печалі» в перекладі Богдана Задури, а восени «Карбід» отримають читачі в Словенії (перекладач – Андрея Калц).
Галина Малик
– Минулий рік був несподівано щедрим на творчі ужинки. Вийшло три моїх книжки, одна з яких потрапила в короткий список Всеукраїнського рейтингу «Книжка року». А книжка «Вірші для Одарочки» стала вдалим дебютом у книжковій графіці випускниці Закарпатської академії мистецтв Габріелли Величканич. Протягом року я провела 38 зустрічей та автограф-сесій з своїми читачами, отримала близько 40 листів (паперових) з малюнками від них і наробила купу «селфі». ☺ Була учасницею шести книжкових виставок.
Тішать також досягнення рідного видавництва – у лінійці «Голоси Європи» вийшло два досі не перекладені українською мовою романи. Це «Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка» Мора Йокаї (з угорської) та «Мара» Іоана Славича (з румунської), останній – за моєю редакцією. І в цій же лінійці я щойно закінчила переклад зі словацької роману сучасного словацького автора Міхала Гворецького «Троль». Планується його презентація на травневому київському «Книжковому Арсеналі» за участю автора. І вже як подія «перехідного періоду з року в рік» - свіженька книжка з харківського «Ранку», яка вийшла у серії «Шкільна бібліотека», у якій одразу дві мої повісті для дітей середнього шкільного віку: «Принцеса Мішель і король Грифаїни» та «Пригода в зачарованому місті».
Про плани не люблю розповідати наперед, скажу лише, що 3-4 книжки повинні вийти і в цьому році, якщо дасть Бог.
Олександр Гаврош
– У 2017 році вийшли чотири мої книжки. Тернопільське видавництво «Навчальна книга – Богдан» видало в новій редакції «Івана Силу на острові Щастя» та моє дослідження про літературну і народну казку як жанр літератури під назвою «Казки і казкарі». В Ужгороді побачили світ два видання у «Видавництві Олександри Гаркуші»: ілюстрований краєзнавчий нарис про село моєї мами на Ужгородщині «Дубрівка колись і тепер» та «Закохані казки» для дітей і дорослих.
Також минулого року разом із режисером В’ячеславом Бігуном зняли документальний фільм «Останній солдат», який розповідає про одного з останніх добровольців Четвертого українського фронту на Закарпатті. Тому 2017 рік оцінюю як доволі вдалий.
Найближчим часом чекаю на вихід трьох своїх книжок, які вже готуються до друку у Львові, Тернополі та Харкові. На День театру в Закарпатському муздрамтеатрі запланована прем’єра вистави «Вуйцьо з крилами». Це перша наша співпраця з режисером Олександром Саркісьянцом, якого дуже шаную. Сподіваюся, що мукачівський муніципальний театр нарешті покаже виставу «Князь Корятович», яку я написав на їхнє замовлення. Підготовка до постановки почалася ще торік.
Планую цьогоріч завершити документальний фільм про родину єпископа Маргітича, над яким ми вже довгенько працюємо. Разом з Олександром Масляником розпочали роботу над літературно-історичним альманахом «100 років Гуцульської республіки», який хочемо видати до великого ювілею.
Серед найяскравіших літературних вражень 2017 року – велика радість за Тараса Ващука, який приємно здивував своєї книжкою «Україна в пісках». Для мене це було відкриттям. Закарпаття отримало ще одного цікавого і вже зрілого автора. Це справді феноменально для такого маленького регіону.
Оксана Луцишина
– У мене виходить книжка віршів у Видавництві Старого Лева, буде до Мистецького Арсеналу, назва – «Вірші Феліцити». Феліцита – це персонаж одного ще незакінченого прозового твору, відповідно і вірші «персонажні». А поза тим рік минув у проектах дещо іншого спрямування, зокрема перекладах, спільних проектах із колегами з американського видавничого світу, у співпраці з тамтешніми журналами. Зараз це дуже важливо – інформувати світ про ситуацію в Україні. Разом з Оленою Дженнінгз, американською поеткою українського походження, ми переклали англійською кілька віршів Катерини Калитко для антології «Words for War: New Poems from Ukraine», яка щойно з’явилася друком у Сполучених Штатах. Антологію зініціювали поетка-філософиня Оксана Максимчук, а також поет та науковець Макс Росочинський. Мої вірші на тему війни теж перекладені для цього проекту, як і для деяких інших, зокрема для журналу «Apofenie». З Оленою ми переклали кілька оповідань Артема Чеха із його книжки «Точка нуль» – нагадаю читачам, що молодого прозаїка мобілізували, він був на фронті, і ця книжка – його записи, свого роду щоденник війни. Англійською оповідання вийдуть у журналі «Consequence».
Щодо найважливіших літературних подій, то більшість із них зараз так чи інакше визначає війна, яку доводиться осмислювати. Днями одна добра людина у Фейсбуку склала список творів про цю війну, виданих за останні роки – там уже більше сотні позицій. Війна, деструкція, за своєю природою не надихає – вона радше шокує, приголомшує, примушує заніміти, руйнує слово і думку в людині... Той факт, що стільки авторів спромоглося на рефлексію, на оповідь, свідчить про дуже важливе – про опір, про роботу душі – а отже, дає надію. У загальному ж літературний процес радше тішить – у нас навіть почали писати сімейні романи, які складають, на думку деяких фахівців, основу живої міцної літератури. Є чимало хорошої есеїстики.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Василь Густі: «Літературна повінь Закарпаття не спадає» (ФОТО)
Дмитро Кешеля
– Торік у мене вийшла книга оповідань і повістей «Терен зацвів» у київському видавництві «Академія». Потім у видавництві «Карпати» вийшла книга оповідань для середнього і шкільного віку «Дідові криниці». В одному з номерів журналу «Дзвін» надруковано мою п’єсу-феєрію «Дванадцять місяців-гуцулів».
Працюю зараз над продовженням, тобто другою частиною роману «Родаки».
Літературне життя України, та зокрема Закарпаття, багатогранне. Однак ми, письменники, дуже мало знаємо один про одного. Тому що виходять лише декілька літературних журналів, наприклад, із невеликим тиражем. І так само друкуються письменники в своїх регіонах – теж переважно із невеликим тиражем. От, наприклад, тираж моєї книжки «Дідові криниці» становить 500 примірників. Так це не те що для України, а для області – дуже мало... Тож література є, але сьогодні вона твориться, в основному, у регіонах. Немає державного зацікавлення літературою. Ми говоримо, що треба вдосконалювати мову – а на основі чого? Якісної літератури виходить дуже мало. Молодим талановитим письменникам дуже важко стати відомими, адже безкоштовно видають переважно вже знаних.
Подобається мені те, що держава взялася опікуватися кіно. Сподіваюся, колись дійде і до літератури. Щоб ми пропагували свою мову, звичаї, традиції наш менталітет. А це можна зробити саме завдяки книгам.
Вікторія Андрусів
– Мої особисті творчі підсумки – це повість «Тринадцять жінок Івони», що вийшла друком у травні збіглого року. За неї я отримала Міжнародну премію Пантелеймона Куліша.
Наразі на робочому столі готова до друку казка для дорослих "Гомопарк". Це казка про мавпочку-емігрантку, яка дивом, у якості подарунку для дитини, потрапила з мексиканського курорту до України. Це не перша її подорож, адже на мексиканський ринок екзотів привезли її браконьєри, що полювали у лісах Амазонки. Переживши митарства, втрату родини та батьківщини Джетта потрапляє у заможну сім’ю, де виконує роль улюбленої дитячої іграшки. Дізнавшись про лихі наміри господаря будинку, втікає до лісу. Перед лісовою громадою вона розповідає про свої поневіряння, а також про те, що люди захотіли зробити з неї опудало для мисливської зали. Лісові звірі приймають її до своєї громади і дозволяють вчителювати, оскільки завдяки чисельним подорожам мавпочка здобула чималий досвід та знання. Уперше в житті Джетта зустріла гуманне суспільство, яке самостійно побудували мешканці лісу. Підписавши угоду з людьми про невтручання у життя одне одного, звірі ретельно дотримувалися законів і не посягали на обійстя "гомо сапієнс". Однак люди не готові були до цивілізованого співіснування і постійно порушували закон, посягаючи на ліс та його мешканців.
З метою порятунку власних дітей, а також флори та фауни лісові мешканці спорудили Гомопарк. Браконьєрів-убивць вони карали таким чином, що заганяли у "в’язницю" і тримали певний період для перевиховання. Стерегли, годували, постачали воду та все інше, як у справжнісінькому зоопарку. Різниця полягала у тому, що до зоопарку звірі потрапляють без усякого на те звинувачення, і термін їх ув’язнення довічний. Однак голова лісової ради, ведмідь, у дитинстві дременув із зоопарку і постановив собі за мету на противагу жорстоким злочинним людським законам побудувати досконале гуманне суспільство. Однак попри всі негативні прояви людей до лісу та звірів Джетта не втратила остаточно до них довіри. І останнє ледь не скінчилося трагедією.
На мою думку цю казку має прочитати не тільки кожна людина, але й кожен дорослий. Окрім цікавих розповідей про мешканців лісів, про природу інших континентів, розповідь має глибинну філософію співіснування всього живого на Землі. Вчить гуманності та дбайливому відношенню до природи. Тому на обкладинці так і буде написано: "Казка для дітей, а особливо для ДОРОСЛИХ". Планую видати до літа і презентувати землякам.
Мирослав Гончарук-Хомин
– Чим цей рік був особливим у творчому плані? Стався Meridian Czernowitz, який допоміг зрозуміти, що література, окрім творчого, це ще й чітко структурно організований процес із певною послідовністю подій та наслідків. Таке розуміння уже відчувалось інтуїтивно і попередньо, але унаочнення – це найкраща форма переконання. А ще нарешті сформувалася концепція майбутніх напрямків роботи – прозової та поетичної книжок, одна з яких уже на етапі завершення. Відтак сформована і почата в реалізації ідея – це, так би мовити, уже як мінімум не фальш-старт – від цього і відштовхуюсь.
Щодо життєвих подій чи спостережень, які наштовхнули на написання нових творів, то ключові моменти залишаються сталими – триматися за прості істини, любити жінок та працювати на совість. Але поряд з тим почав приділяти більше часу читанню, щоб розвивати і «нестоматологічний» погляд на творчість. Власне, це утруднює процес написання і віршів, і початкової прози, бо до таких починаєш ставитися вимогливіше і критичніше, але водночас приходить розуміння того, що досвід в літературі, як і в стоматології – це справа не одного дня. Отак і живемо: лікуєш і пишеш, пишеш і лікуєш.
Знаковим є те, що формується, чи то пак сформувався уже пласт «молодих» митців в Ужгороді, і не тільки письменників, які розвивають взаємодію між собою, а не ізольовано, пересікаються, починають нові спільні проекти й тим самим вирізняються серед інших. Так, ніби триває один великий масовий експеримент, в якому всі беруть участь, і в результаті якого кожен винайде своє «колесо» чи викладе «колію». Залишилось тільки дочекатись, коли нас попросять займати свої місця і готуватися до відправлення.
З нагоди свята редакція видання «Закарпатський кореспондент» вітає всіх майстрів слова та бажає натхнення, яскравих ідей, цікавих образів, а головне – легкого пера. Пишіть і надалі частуйте залюблених у літературу якісним чтивом.
Юлія МЕДЮХ,
«Закарпатський кореспондент»
«Закарпатський кореспондент»
Вернуться назад