“Закарпатський кореспондент” продовжує серію статей про закарпаток у світі. Наступна наша героїня – Романа Калін. Ось уже сім років, як Романа не живе в Україні. Спочатку дівчина разом із чоловіком та братом мешкали у столиці Австрії – Відні, а після народження сина подружжя переїхало до маленького містечка в Румунії.

У розмові з Романою найбільше запам\’яталася фраза, якою вона охарактеризувала себе: \”Я на 100% українка і на 100% румунка\”. Читайте історію дівчини у матеріалі.

Жабка-мандрівниця

\”Мені подобається знати, що я входжу у той невеликий відсоток людей, що бачили Аврору – полярне сяйво\”.

Вперше я потрапила у Румунію після закінчення гімназії – поїхала вчитися в Бухарестський Університет на факультет \”Економіка підприємництва\”, де навчання проходило німецькою мовою. Там я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, теж українцем. Після університету ми жили в Ужгороді, працювала я здебільшого у сфері обслуговування мобільного зв\’язку. Зараз живу в місті Орадея.
Орадею вибирали виключно з географічної точки зору, адже звідти близько до Ужгорода, до Відня, до аеропорту в Будапешті, до моря на Балканах. Після стількох переїздів адаптація проходить легше, все стає на свої місця якось само собою.

В Україні буваю не дуже часто, максимум двічі на рік. Зазвичай всі приїжджають до нас.
Працюю з дому на лондонську фірму, мені потрібен лише інтернет, ноутбук, багато ручок і зошитів для нотаток, тому я не прив\’язана до місця, можу переїжджати жити хоч куди. Робота подобається ще й тим, що маю відрядження в різні країни. Крім того, є багато часу, щоб подорожувати. За своє життя я вже відвідала зокрема Іспанію, Португалію, Швейцарію, Францію, Італію, Норвегію, Ісландію, Словенію, Хорватію, Бельгію, Ліхенштейн. Мій фаворит – Ісландія. Мені подобається знати, що я входжу у той невеликий відсоток людей, що бачили Аврору – полярне сяйво.

Про те, як граф Дракула творить стереотипи навколо Румунії

\”Країни – це набагато більше, ніж стереотипи про них\”.

У більшості українців сформувалося неправильне враження про Румунію, особливо у тих, які ніколи тут не були. Чомусь люди вірять у популярні міфи про цю країну. Румунія – це не цигани, граф Дракула і вбитий Чаушеску, так само, як Україна – не лише Чорнобиль і гарні дівчата. Це неправильно, обидві ці країни набагато більше, ніж стереотипи про них… Навіть у моїй улюбленій Ісландії офіціант, почувши, що я з Румунії (розпитували, бо моя зовнішність привертала увагу всіх навколо, адже там усі біляві), сказав: \”Ага, знаю, звідти Дракула\”.

Найбільше в Румунії дивують міста в горах. Там поєднується все: неперевершена краса природи, ресторани з традиційною кухнею, якісне обслуговування, ціни, маршрути в гори, пам\’ятки ЮНЕСКО, замки, монастирі зі столітніми історіями. Обов\’язково відвідайте Сібіу, Сіная, Брашов, а також 2 відомі дороги в горах Трансфагарашан та Трансалпіна. Перетнувши цю дорогу, можеш дістатися хмар в прямому значенні слова.

Про різний старт України та Румунії

\”Румунія пішла вперед тільки тому, що все почалося раніше\”.

Життя у Румунії відрізняється всім і нічим одночасно. Якщо порівнювати Румунію з Австрією, то першій потрібно років 50, щоб наздогнати у розвитку другу. Україні до Румунії – потрібно приблизно стільки ж.
Румуни та українці однакові майже у всьому, навіть вишиванки схожі. Різниця в тому, що зміни тут почалися раніше, революція пройшла у 89 році. Коли Румунія ввійшла в НАТО та ЄС, зміни стали очевидними і набагато швидшими. Всім посткомуністичним країнам важче підніматися, ніж країнам західної Європи. Одна дуже цікава, розумна і по-справжньому успішна австрійка сказала мені: \”Різниця між нами в тому, що тобі важче, бо в нас був різний старт\”. І вона права. Можливості в кожній країні різні через різний старт. Румунія пішла вперед тільки тому, що все почалося раніше.

Про румунську кухню та традиції святкування

Румунська кухня не дуже відрізняється від української. Традиційні страви – це токана з бринзою (мамалига), чіорба де бурти – суп з живота корови (звучить противно, але це дуже смачно), і, звичайно, міч з гірчицею (ковбаски з фаршу трьох видів м\’яса, смажені на вогні). Решта страв, як в українській кухні – голубці, млинці, кремзлики і т.п. Вдома я готую українські страви, куди без борщу і вареників.

Ми святкуємо тільки Різдво, Пасху та Новий рік. Різдво відзначаємо двічі, досі чекаємо, коли Україна перейде на святкування зі всім світом. Традиція Великодня дещо відрізняється, тут не освячують кошик з наїдками, а ідуть вночі до церкви зі свічками, а після богослужіння всі запалюють свічки від \”святого світла\” з Єрусалиму і несуть його додому. Виглядає зворушливо, коли все місто у маленьких вогниках.

Про те, чого бракує в Румунії

\”Сумую за Ужгородом як містом, в якому таксист замість адреси запитує \”додому?\”

В Австрії ми часто зустрічалися з українцями, дружили, ходили на пікніки, які організовувало українське посольство. В Румунії все по-іншому. Можливо, якби ми жили в Бухаресті, то мали б змогу відвідувати такі зустрічі. А тут ми не в столиці, тому бачимося лише з тими українцями, які приїжджають до нас у гості.
Сум за Україною – це насамперед сум за людьми, особливо за друзями, бо сім\’я в нас часто гостює. Також дуже сумую за тим, щоб розмовляти українською, за Ужгородом як містом, в якому таксист замість адреси запитує \”додому?\”, за кав\’ярнями, де всіх знаєш і всі знають тебе, за тим, щоб по кілька разів на день хтось кликав на каву. В Ужгороді, коли виходиш у місто, майже стовідсоткова ймовірність зустріти когось знайомого і просто зупинитися поговорити кілька хвилин перед тим, як далі йти в своїх справах. А ще сумую за продуктами, яких у Румунії не купиш – за березовим соком, \”Живчиком\”, гострою гірчицею, чорним хлібом, сиром-косичкою.