Українські добровольчі батальйони на початку ХХ століття долали недовіру політиків і намагалися боротися за незалежну країну, пише Наталія Гузенко в №37 журналу Корреспондент від 19 вересня 2014 року.
«Ми йшли під кулеметним вогнем противника, спочатку непомічені, але потім по нас почала стріляти артилерія. Ми окопалися і чекали світанку, щоб піти в наступ за Україну ».
Це не донесення української армії із зони АТО і не пост в соціальних мережах бійця одного з добровольчих батальйонів. Такі слова написав командир куреня Легіону Січових стрільців Василь Дідушок в травні 1915 року в ході битви за гору Лисоня в Карпатах.
Січові стрільці були найвідомішим добровольчим об\’єднанням українців, яке воювало на фронтах Першої світової війни
Січові стрільці були найвідомішим добровольчим об\’єднанням українців, яке воювало на фронтах Першої світової війни. Пізніше його командири стали лідерами львівського повстання проти Польщі і брали участь у формуванні української армії під час Центральної Ради і Директорії.
За даними Інституту міжнародної пам\’яті, у Першій світовій брали участь не менше 700 тис. Українців. Зрозуміло, що більша частина їх складалися в регулярній армії Російської імперії, але приблизно 10% припадали саме на добровольчі з\’єднання. В основному ці військові частини формувалися під егідою Австро-Угорщини, де згідно з указом від 1851 кожен дворянин міг створити власний підрозділ солдат, озброїти їх за свої гроші, а потім передати командуванню.
На відміну від Австро-Угорщини, в Росії підйом національного духу перед війною намагалися тримати в рамках. Після революції 1905-го в Санкт-Петербурзі не довіряли будь-яким ініціативам, особливо у можливій лінії фронту. Тим більше що серед українських політиків того часу популярними були ліві ідеї, які робили національні батальйони досить небезпечними для імперії. Тому з початком бойових дій в 1914-му ніхто не ризикнув навіть запропонувати Росії сформувати чисто українські підрозділи.
А от українці по інший бік Збруча з початком війни використовували свій шанс і постаралися якомога швидше сформувати частини, як чинили й інші слов\’янські народи Австро-Угорщини. Ці підрозділи добровольців, незважаючи на опір польських політиків і австрійців, були укомплектовані за рахунок пожертвувань багатих українських громадян імперії. Вони проявили себе в ході битви за карпатські перевали, в 1915-му не дозволивши російським частинам прорватися за гори і почати окупацію Угорщини.
Коли стало зрозуміло, що центральні держави (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Італія і Болгарія) програють війну, а імперія зі столицею у Відні до того ж почала тріщати по швах, українські добровольчі батальйони постаралися завоювати незалежність і для своєї країни. Довгий шлях привів їх до відкритого протистояння з Польщею та більшовицькою Росією. І, нарешті, виштовхнув їх лідерів в еміграцію.
За кілька років ці сили з військових підрозділів під командуванням німецьких офіцерів перетворилися на ядро формування незалежної України в Києві та Львові. Інша справа що правителі та Української Народної Республіки, і Західно-Української Народної Республіки не надто довіряли добровольцям, вважаючи їх слабо керованими. Ряд істориків впевнені, що багато в чому це і призвело до плачевного результату визвольної боротьби України на початку ХХ століття, коли надія на незалежність закінчилася для патріотів еміграцією або більшовицькими таборами.
Шанс на відродження
У 1866 році Пруссія наголову розбила австрійські війська в битві при Садовій. Після цього Австрійська імперія не тільки втратила свої італійські володіння і стала свідком створення німецької держави, але і зрозуміла, що без реформ її подальше існування буде недовгим.
Справа була навіть не в економіці та промисловості, хоча війна з Пруссією і показала, що використовувати мушкети часів наполеонівських воєн вже не ефективно. Головне, у Відні зрозуміли: потрібно послабити контроль над національними околицями і дати їм більше свободи.
В першу чергу ставку зробили на угорців. Їх спробували підняти до другої домінуючою в імперії нації. У Будапешті навіть вирішили побудувати помпезну будівлю парламенту, яке мало відображати відродження місцевого парламентаризму.
У той же час в Відні розуміли, що давати занадто багато надій Будапешту не варто. Адже ще недавно, в 1848 році, за імперії прокотилося угорське повстання, і для його придушення довелося запрошувати російських солдатів, які мимохідь розграбували декілька областей Угорщини. Тому для противаги впливу Будапешта на імперську політику Відень зважилася дати більше самоврядування і тій частині Польщі, що перебувала під її управлінням.
А щоб нейтралізувати амбіції поляків на відділення, національне відродження було розпочато і в Західній Україні. На думку австрійського історика Герхарда ІНРА, в цей час Австрії був вигідний постійний конфлікт між поляками та українцями.
Між тим у Варшаві почали активно створюватися військові суспільства і батальйони, спонсоровані місцевими поміщиками. До 1914 року країна зуміла навчити понад 100 тис. Рекрутів, які потім склали ядро армії незалежної Польщі.
Перше рішення про створення реальних стрілецьких товариств було прийнято на з\’їзді активістів Галичини тільки в 1913-му
В австрійській Україні цей процес йшов не так швидко. Перше рішення про створення реальних стрілецьких товариств було прийнято на з\’їзді активістів Галичини тільки в 1913-му. Австрійські власті не перешкоджали цьому і навіть надавали приміщення для того, щоб українські рекрути могли тренуватися.
Імперські чиновники розуміли, що Галичина не спроможна сама оплатити свої військові витрати – на початку 1910-х років цей регіон був одним із самих слаборозвинених в Австро-Угорщині і приносив у скарбницю Відня лише 10% доходів.
Тому коли постало питання про покупку для галичан 100 карабінів Манліхера, місцевий уряд вимушено було дати Українському стрілецької суспільству позичку. Треба врахувати, що в той час один такий карабін коштував близько 50 флоринів – майже піврічну зарплату львівського чиновника середньої руки.
Крім того, в Австрії розуміли, що наближається війна з Росією. І в Санкт-Петербурзі активно розігрували карту захисту слов\’янських народів. На думку ІНРА, Росія і Австрія змагалися в тому, хто покаже себе великим поборником слов\’янського братства, хоча в реальності переслідували зовсім інші цілі.
Так що Австрія допомагала формувати такі місцеві батальйони по всій імперії. Приміром, ця ініціатива в Чехії призвела до створення корпусу чисельністю 20 тис. Осіб. Потім більша частина цього формування здасться в полон Росії і воюватиме в громадянській війні в цій країні, але спочатку озброювали його саме австрійці.
Як би там не було, Західна Україна підійшла до початку Першої світової війни з цілком боєздатним добровольчим корпусом, найбільшим українським підрозділом з часів поразки війська Івана Мазепи під Полтавою в 1709 році. Крім того, там сформувалася група офіцерів, які мали показати себе в боях за Австро-Угорщину, а потім і за незалежну Україну.
Гірська війна
Перший парад українських військових формувань змагання проводилися 28 Червень 1914 року. В той же день, коли 500 січових стрільців крокували вулицями Львова, в Сараєві Гаврило Принцип убив спадкоємця престолу Австро-Угорщини ерцгерцога Фердинанда, тим самим поклавши початок Першій світовій війні.
На початку конфлікту ситуація для Австрії складалася дуже несприятливо. У серпні 1914-го російські війська, випередивши намічені темпи мобілізації і здивувавши своїх власних генералів, почали наступ по широкому фронту в 400-500 км.
Якщо на території сучасної Польщі австрійським і польським національним батальйонам вдалося стримати імперську армію, то Львів був втрачений вже 22 серпня, а до початку вересня росіяни дійшли до карпатських перевалів. Потім повернули на північ, розбили поляків і австрійців і почали рух на Варшаву.
У цей переломний момент імператор Австро-Угорщини Франц-Йосиф заявив: якщо Німеччина не допоможе йому, то країна капітулює і перейде на строну Антанти. У підсумку німці змушені були послабити тиск на Францію і перекинути частину військ до Польщі, щоб там розбити росіян під Таненбергом і стабілізувати фронт. Але залишалася загроза прориву російської армії через карпатські перевали. Тоді-то в Відні і згадали про українських стрельцах.
Спочатку українців не відправляли на фронт, тому що не були впевнені в їх лояльності. Треба сказати, що в австрійській армії дезертирство і перехід на бік ворога були звичайним явищем. Особливо в слов\’янських частинах, де вірили в російську пропаганду про захист усіх слов\’ян Москвою. Але коли становище стало критичним, легіони січових стрільців таки кинули на охорону Ужоцького перевалу, де вони й розбили частини кубанських козаків, не пропустивши їх на захід.
Австрійське командування завжди з підозрою дивилося на національні добровольчі формування і тому постійно намагалося відправити їх на Найнебезпечніші завдання
Австрійське командування завжди з підозрою дивилося на національні добровольчі формування і тому постійно намагалося відправити їх на найнебезпечніші завдання. Влітку 1915-го українські підрозділ кинули на оборону гори Маківка, яка лежала на стратегічних шляхах в Закарпатті. В боях на цій висоті легіон втратив половину бійців, постійно відбиваючи атаки російських військ і просячи підмоги у командування.
При цьому російські командири пропонували українцям здатися, як раніше зробили чехи, вирішивши перейти на сторону ворога всім корпусом зі знаменами і артилерією. Після битви генерал імперської армії Матвєєв у своїх спогадах писав, що ця битва стала найкривавішою за весь 1915: схили гори були буквально завалені трупами. Але українці не здалися.
Схожа ситуація склалася і на наступний рік в боях за гору Лисоня. Через те, що командування не прислало підмогу, більше 290 січовиків потрапили в оточення і змушені були здатися. Після цього історія австрійського легіону фактично припинилася, тому що значна частина української території була захоплена росіянами і набирати нових добровольців було ніде. А закарпатські селяни не розуміли, навіщо їм воювати за українські ідеали, які були їм чужі.
Треба сказати, останній великий бій стрільців стався вже в 1917-му, коли тимчасовий уряд Росії під керівництвом Олександра Керенського зробило спробу переламати хід війни. Але лінія фронту вже розвалювалася, Росія не змогла зібрати достатньо сил, і вони не просунулися далеко.
За свою країну
Після революції в Росії доля українських добровольчих батальйонів розділилася. Та частина, яка потрапила в полон на Лисоні, вирушила до Києва і присягнула на вірність Центральній Раді. У підсумку ці сили стали ядром армії УНР.
До початку 1918-го кількість стрільців досягла 11 тис. Осіб. Але при цьому січовики на той час відзначилися хіба що придушенням повстання на заводі Арсенал. А ось перешкодити більшовикам окупувати Київ вони не змогли. Для того щоб знову визволити українську столицю, знадобилися німецькі солдати, які скасували Центральну Раду і поставили на чолі України гетьмана Павла Скоропадського.
Тоді стрільці в основному стежили за порядком і виконували поліцейські функції. Треба сказати, що за спогадами німецького генерала Вільгельма Гренера, добровольцям не довіряли не лише німці, а й власне командування. Причина крилася в низькій дисципліні, але, крім цього, серед керівництва Центральної Ради були сильні ліві погляди і недовіра до військових.
Важливу роль в історії України стрільці знову зіграли восени 1918-го. Тоді німці вже капітулювали і спішно покидали Україну, а між гетьманом і залишками Центральної Ради розпочалася війна. У вирішальному бою під Мотовилівкою корпус стрільців заблукав у лісі і раптово вийшов в тил гетьманським військам. Після цієї битви Скоропадський втік, а Січові стрільці зайняли Київ.
Але це не допомогло новому українському уряду. Через кілька місяців воно бігло від наступу більшовиків. І корпусу Січових стрільців вже відмовлялися воювати і масово розходилися по домівках або примикали до анархістським бандам.
Інша частина легіону, що залишилася на території Австро-Угорщини, стала ядром збройних сил Західно-Української Народної Республіки, яка з самого своєї появи почала війну з Польщею за територію. В цьому випадку командування вже довіряло своїм солдатам, але Варшава і її головний союзник, Франція, перекрили поставки озброєння та амуніції в Україну. Війська ЗУНР змушені були відступати до східних кордонів, поки нарешті не з\’єдналися з втікачами з Києва.
Але робити будь-що було вже пізно. Затиснуті між більшовиками і Польщею, українські солдати стали масово дезертирувати і переходити кордон з Румунією, щоб врятуватися.
Подальша доля добровольчих батальйонів пов\’язана з еміграцією. В основному вони, як і більшість втікачів від нового режиму в Росії, оселилися у Франції та Німеччині. При цьому більшовицька розвідка постійно полювала на їх лідерів. Найгучнішим стало вбивство колишнього командира Січових стрільців Євгена Коновальця 23 травня 1938 в голландському Роттердамі.
В еміграції добровольчі підрозділи постаралися зберегти ідентичність, хоча європейські країни були не в захваті від наявності таких націоналістичних груп на своїх територіях. З часом ветерани УСС перейшли до культурній роботі, очікуючи падіння комуністичного режиму і сподіваючись, що незалежній Україні вже не потрібні будуть батальйони добровольців.