На п’ятому році великої війни Перечин демонструє темпи трансформації, які, ймовірно, є найвищими серед усіх міст Закарпатської області. Міський ландшафт, заповнений будівельними кранами, свідчить про безпрецедентну релокацію бізнесу та справжній будівельний бум, що привів до появи промислового гігантизму. Містечко розвивається і переоснащується буквально на очах, фактично вступаючи в нову індустріальну епоху.
Проте за стрімким зростанням стоять складні внутрішні протиріччя. Чи спромігся Перечин адаптуватися до значного притоку нових мешканців? Чи змінився затишний міський характер, стосунки між людьми, рівень безпеки та організація простору? Як ці процеси сприймають місцеві жителі та військові, адже захват від економічного підйому часто переплітається з болем від втрат та прагненням зберегти власну ідентичність.
У другому випуску спецпроєкту Міста.Зміни ми досліджуємо, чим живе Перечин у період своєї другої технічної революції. Ми поспілкувалися з людьми, які бачать ці процеси з різних ракурсів: гідом Алісою Смирною, міським головою Іваном Погоріляком, підприємицями Тетяною Синельниковою та Галиною Репарюк, а також ветераном війни Василем Поприком.
Кава стала швидкою: коли в затишному місті зникає відчуття знайомства
Гід Аліса Смирна запрошує на зустріч до нового оглядового майданчика біля Хресної дороги на горі Гурка. Вона переконана, що саме з цієї висоти найкраще помітні масштаби перетворення Перечина.
Під час підйому до майданчика я розпитую Алісу про її особисті відчуття від змін, що відбуваються в місті.
— Для мене Перечин залишається ідеальним місцем для життя та відновлення сил, — ділиться Аліса. — Мені завжди подобалася його компактність і затишок. Тут усе поруч: можна заскочити в магазин чи перукарню, навіть не переодягаючись у домашньому одязі. У цьому сенсі побут залишився колишнім, хіба що кількість автомобілів на вулицях значно зросла.
Натомість її професійна діяльність зазнала кардинальних змін. До початку повномасштабного вторгнення вона займалася переважно внутрішньою промоцією міста, але тепер переорієнтувалася на іноземних туристів. Сьогодні її основними клієнтами є мешканці Ужгорода, інші закарпатці та люди, які евакуювалися з Харкова та Сум.
Найвиразнішими змінами останніх років Аліса називає масштабну забудову та появу великої кількості нових жителів. Це вплинуло і на мовну ситуацію: у магазинах поруч із традиційною закарпатською говіркою дедалі частіше звучать літературна українська та російська мови.
— Зараз у крамницях я чую приблизно 30% говірки, 50% української та 20% російської мови. Змінилися й звичні місця зустрічей. Нещодавно в кафе Підкова я помітила, що не знаю жодної людини навколо. Раніше в Перечині це було немислимо. Заходиш у кав’ярню — вітаєшся з усіма, обіймаєшся, розмовляєш. Тепер же ти нікого не знаєш, тому п’єш каву швидко і йдеш, — розповідає Аліса.
Серед позитивних зрушень пані Смирна виділяє розвиток спорту: з’явилися нові фітнес-тренери, відкрилися секції гімнастики та гуртки для дітей. Помітно покращилася і медицина — тепер не обов’язково їхати до Львова чи Ужгорода за кваліфікованою допомогою.
З негативного вона відзначає, що війна знецінила попередній вектор розвитку міста, а звуковий фон Перечина тепер назавжди зіпсований тривожними сиренами.
— Сирени дуже виснажують. Я схильна до тривожності й розумію всі ризики. Тому під час повітряної тривоги я завжди одягаю гарний одяг і постійно перевіряю телефон. Я б хотіла, щоб влада надала чіткий алгоритм дій і показала реальні сховища, а не обмежувалася формальними повідомленнями про Будинок культури. Нам потрібні не піар-звіти про успіхи, а відверта розмова про безпеку, екологію та вплив великих заводів на наше життя, — зізнається гід.
Дві технічні революції Перечина: від хімії до гігантів
Дійшовши до оглядового майданчика, Аліса Смирна розповідає історію міста, яке свого часу виникло саме завдяки локальному технічному прориву.
Стрімкий розвиток селища розпочався наприкінці XIX століття, приблизно з 1893 року, коли хімічний завод перенесли з Турянської долини ближче до залізниці. Для будівництва обрали багнюку, непридатну для землеробства. Потреба в робочих для лісозаготівель та обслуговування заводу спричинила першу велику хвилю міграції, що й дало поштовх розбудові.
— Важливо помічати не лише головний об’єкт, а й те, що розвивається навколо промисловості. Завдяки власникам заводу, яким були потрібні здорові кадри, у місті з’явилися перші аптеки. Там виготовляли ліки та збирали трави, замінюючи фаталістичний підхід до здоров’я. Тоді ж збудували костел Святого Августина, який є єдиним храмом з такою назвою в Україні, — пояснює Аліса.
Промисловість формувала місцеву культуру. Хімзавод привів інженерів із Німеччини та Італії, які оселилися тут сім’ями, привносячи свої архітектурні та кулінарні традиції. До речі, відомо, що перший залізний міст через річку Уж в Ужгороді створювали саме перечинські італійці, які володіли великим інженерним досвідом.
Сьогодні Перечин, за словами Аліси Смирної, переживає другу технічну революцію. З оглядового майданчика це видно неозброєним оком: нові заводи, житлові комплекси та школи створюють враження масштабного будівництва в маленькому місті.
— Зараз це головний візуальний символ міста. А людський портрет сьогоднішнього Перечина — це вулиці одразу після відбою тривоги, коли сотні робітників одночасно повертаються з укриттів до своїх цехів, — зауважує Аліса.
Така інтенсивна забудова в провінції вражає, але водночас викликає занепокоєння. Аліса вважає, що місто ризикує втратити себе в індустріалізації, а негативний імідж підкріплюється планами щодо встановлення вітряків у високогір’ї Карпат.
— Я не вірю в замовні статті про користь гірської енергетики. Співпрацюючи з європейськими екологами, я розумію, що вітряки знищать ті кілька відсотків унікального високогір’я, що залишилися. Ми недооцінюємо цінність власних гір, вважаючи ліс і воду безкоштовними, а отже — безцінними,
Ще однією проблемою, яку виділяє Аліса Смирна, є розмивання ідентичності місцевих жителів.
— Ми завжди були прикордонням, що розвивалося через зв’язки із Західною Європою. Словаччина чи Угорщина для нас завжди були близькими. Заробітчани поверталися, будували якісні оселі, інвестували в освіту. Ми не село в поганому сенсі, а маленьке місто. Тому мені зараз бракує відчуття, що місцеві є рівноправними партнерами в розвитку громади. Бо зараз панує принцип: хто має капітал, той і вирішує,
Два паралельні світи одного міста
Щодо нових мешканців Аліса вважає, що повноцінна інтеграція майже відсутня. Замість цього в місті існують дві паралельні реальності.
— Інтеграція переселенців майже непомітна. Сформувалися два всесвіти: традиційний Перечин і Краматорськ у Перечині. Це типово для українців — ми схильні жити окремими групами, замість того щоб вивчати культуру нової місцевості. Нові жителі створюють свою інфраструктуру: своїх майстрів манікюру, перукарів та автосервіси.
Водночас нові люди приносять у місто розвиток, що особливо помітно в освітній сфері.
— Батьки дуже позитивно відгукуються про Краматорський ліцей, він значно виділяється на фоні старих шкіл. Ще один привід для радості — місцева лікарня. Завдяки керівнику Михайлу Лабичу з’явилися вузькі спеціалісти. Я сама відчула це на собі: аналізи, кардіограми, вакцинація — тепер усе доступно на місці. Освіта, медицина і робочі місця стануть базою для подальшого зростання сфери послуг, — каже Аліса.
Вона також зазначає, що релокація великого бізнесу повністю перекроїла ринок праці. Малі місцеві підприємства опинилися в кризі, бо не можуть конкурувати за персонал із Краматорським заводом, який пропонує зарплати від 30 тисяч гривень.
— Багато моїх знайомих покинули держслужбу з зарплатою у 12 тисяч і пішли на завод. Моя знайома перукарка навіть перекваліфікувалася на машиністку екскаватора, бо дохід став значно вищим, — розповідає Аліса.
Демографічні зміни та концепція покращеного закарпатця
Про трансформації міста ми спілкуємося з міським головою Іваном Погоріляком. Розповідаючи про громаду, де за п’ять років бюджет виріс утричі, мер описує ситуацію як економічне диво. Він говорить про успішну релокацію та мільйонні інвестиції. Проте за цим фасадом стоять виклики: суперечки за землю, невдоволення жителів сіл логістикою та занепокоєння інтелігенції втратою ідентичності.
До початку великої війни громада мала близько 12 600 жителів. Тепер виникли так звані демографічні ножиці, пояснює Іван Погоріляк:
— За кордоном зараз перебуває понад 2 тисячі місцевих: це і ті, хто виїхав раніше, і жінки з дітьми. Але водночас ми маємо приріст: зараз зареєстровано 14 300 осіб. Тобто місто прийняло близько 4 000 нових людей, що компенсувало відтік і збільшило загальну чисельність населення.
Мер наголошує, що ті, хто виїхав, не розривають зв’язків. У громаді немає масового продажу житла. Наприклад, у Зарічеві стоїть понад 60 порожніх будинків. Власники не продають їх, що свідчить про намір повернутися додому.
Міський голова стверджує, що нові мешканці не є ізольованими. Він запевняє, що міська політика та підхід інвесторів виключають створення гетто або безкоштовну роздачу майна, що могло б викликати конфлікти з місцевими.
— Інвестор будує якісне житло, перший комплекс на 126 квартир уже заселений. Але житло надається за умови роботи на підприємстві. Оренда частково компенсується роботодавцем, решту людина платить сама. Згодом ці квартири можна буде викупити через іпотечні програми, — пояснює Іван Погоріляк.
Відповідаючи на питання про інтеграцію та мовні зміни, мер називає розмови про засилля російської мови штучними фейками, які створюються навмисно.
— Найкращим об’єднуючим фактором стали діти. Приїжджі активно віддають малечу до місцевої школи мистецтв та спортивних клубів. Спільні заходи зближують: нові мешканці цікавляться нашими традиціями Великодня та Коляди. А самі пропонують ініціативи — як-от сакуровий забіг, який зібрав понад 600 людей замість очікуваних 300.
На ризик втрати закарпатської чи лемківської ідентичності мер дивиться прагматично. Він вважає, що ці традиції почали зникати ще до війни.
— Будемо чесними: мало хто з місцевих знає лемківські пісні. Ми розуміємо, що з приїздом ще 10–14 тисяч людей до 2028 року ризик розмивання культури зросте. Але ми хочемо не закриватися, а закохувати приїжджих у нашу культуру. І водночас переймати від них найкраще, щоб створити новий, якісно покращений варіант закарпатця, — каже Іван Погоріляк.
Економіка зростання: бюджет х3
Переходимо до економічних показників. За словами мера, в індустріальному парку вже працює близько 3 500 осіб. Прогнозується, що за наступні роки ця кількість зросте до 10 000.
— Спочатку місцеві скептично ставилися до релокованих підприємств, думали, що закарпатців не візьмуть. Але практика показала інше — місцеві працюють масово, і вакансій все ще багато.
Промисловий стрибок кардинально змінив фінанси міста. З 2022 року бюджет громади зріс утричі, склавши минулого року 372 млн гривень, з яких власні надходження перевищили 245 мільйонів.
— Ці кошти йдуть в інфраструктуру. За 60 мільйонів ми відремонтували початкову школу. До вересня відкриваємо стадіон у ліцеї імені Героїв 68-го батальйону, де інвестор дав 10 мільйонів, а місто — 15. У кожному селі з’явилися сучасні ігрові майданчики. Також оновлюємо тротуари. Понад 50 мільйонів гривень було спрямовано на підтримку ЗСУ та допомогу сім’ям військових, — розповідає мер.
Ми запитали, як місцевий бізнес співіснує з промисловим гігантом, згадавши резонанс навколо Лавандової гори.
— Місто обмежене в просторі горами та річкою Уж. Будівництво біля Лавандової гори планувалося ще з 2012 року. Щоб промисловість не поглинула місто, ми розробляємо план розвитку на 25 років. Стратегія така: заводи — тільки в межах індустріального парку. А навколишні території та села, як-от Ворочево і Зарічево, будуть житловими та рекреаційними зонами, — пояснює міський голова.
Також у генплані передбачено об’їзну дорогу правим берегом Уж. Економічний ресурс дозволяє місту утримувати фахівців у соціальній сфері:
— Вчителі отримують максимальні надбавки за престижність та премії. Їхня зарплата тепер дуже конкурентна. Кількість учнів зросла з 1600 до 2600 завдяки переїзду Першого Краматорського ліцею. Тепер діти з ВПО та місцеві навчаються разом.
Сьогодні в Перечині створюється повний освітній цикл. Індустріальний парк підтримує професійний ліцей: студенти отримують стипендії, а під час практики заробляють понад 20 тисяч гривень. Після випуску їм гарантують зарплату від 40 тисяч. Завдяки цьому припинився масовий відтік хлопців-дев’ятикласників за кордон.
— Більше того, ми проєктуємо корпус вищого навчального закладу машинобудування. В Перечині вперше в історії з’явиться власний університет, — додає мер.
Він підкреслює, що мета влади — створити потужний інженерний хаб, де працюватимуть найкращі вчені та інженери України, створюючи складне обладнання. Для цього потрібна якісна освіта прямо на місці.
Символом цих аміцій є будівництво приватної школи в центрі міста за кошти інвесторів.
— Це комерційна освіта, вартість навчання в якій досить висока. Спочатку громада сприйняла це насторожено. Але передбачено систему пільг: для дітей загиблих воїнів навчання безкоштовне, а для військових та місцевих є знижки. Коли батьки матимуть європейські зарплати на заводах, вони зможуть забезпечити дітям елітну освіту, не виїжджаючи з міста.
Подібна модель спрацювала і в медицині. Терапевтичний корпус лікарні, який раніше був напівпорожнім, тепер повністю задіяний. Відремонтовано травматологічне та дитяче відділення. Частину приміщень передали під релоковану амбулаторію №14 з Краматорська. П’ять кваліфікованих лікарів зі сходу тепер обслуговують усіх жителів міста.
Закупівля обладнання та залучення фахівців з Ужгорода вивели медицину на новий рівень. Тепер лікарня обслуговує близько 60 000 людей, охоплюючи два колишні райони, і має великий потенціал для зростання, — підсумовує Іван Погоріляк.
Гастрономічний символ: торт Перечин
Про зміни в житті міста ми також поговорили з представницями локального бізнесу — кондитеркою Галиною Репарюк та власницею сироварні Тетяною Синельковою.
Галина зазначає, що кількість її клієнтів майже не змінилася. Релокація заводів не принесла очікуваного потоку відвідувачів: топменеджери живуть в Ужгороді, а працівники користуються кавомашинами в офісах. Переселенці також мають іншу культуру споживання, віддаючи перевагу великим брендам.
Основними покупцями крафтових солодощів залишаються туристи, але їх кількість помітно скоротилася.
— З точки зору чистого бізнесу, тримати крафтову кондитерську зараз недоцільно. Я продовжую цю справу лише через любов до неї та відповідальність перед працівниками. Якби не підтримка чоловіка, я б уже закрилася, — ділиться Галина.
Водночас вона бачить потенціал: у місті відкриваються нові кав’ярні, зростає конкуренція, що стимулює розвиток. Підприємиця не планує залишати ринок.
У вересні вона презентує торт Перечин, який буде створений за автентичним рецептом Шнайдера.
Від управління до сироварні: сімейний крафт у нових умовах
До початку війни сироварня Перечинська мануфактура була відома на всю Україну. Зараз потік туристів впав удвічі, розповідає власниця Тетяна Синелькова. Переселенці майже не відвідують дегустації, тому основними клієнтами залишаються туристи з інших регіонів.
Щоб вижити, бізнес змінив стратегію: сир почали активніше постачати в торгові точки інших міст. Це допомогло підтримувати обіги, хоча залучити людей безпосередньо до Перечина стало важче.
Через виїзд частини персоналу та декретні відпустки Тетяна, яка раніше керувала процесами, тепер сама варить сир. Потужність виробництва при цьому залишилася на попередньому рівні.
— Це тепер справжній сімейний крафт у найчистішому вигляді, — зазначає вона.
З сировиною проблем немає: молоко купують у перевіреного фермера з Берегівщини по 500 літрів на одну варку. Проте від ідеї створити власну ферму довелося відмовитися через гострий дефіцит кадрів.
Найбільшим викликом стало подорожчання електроенергії. Для безперебійної роботи та збереження продукції довелося придбати генератор, що значно збільшило витрати на пальне.
Попри всі труднощі, родина не планує закривати бізнес.
— Тут наш дім і наші друзі. Ми сподіваємося вистояти, дочекатися повернення туристів і залишитися одним із символів Перечина.
Тінь війни над індустріальним успіхом
Фінальні висновки про зміни в місті ми обговорюємо з військовим — Василем Поприком. Його погляд дозволяє зрозуміти, як трансформація тилу сприймається тими, хто захищає цю безпеку. Це спроба знайти баланс між прагненням людей до мирного життя та обов’язком пам’ятати про війну.
Повернувшись із фронту, Василь сприймає зміни спокійно. Переміщення заводів та людей під час війни він вважає природним процесом евакуації:
— Війна завжди тягне за собою міграцію та релокацію. Єдине, що мене вражає — це масштаби, такий індустріальний гігантизм. Але життя триває, все змінюється.
Після бойових дій тиша Перечина заспокоює військового. На запитання, чи є місто далеким від війни, він відповідає ствердно, зазначаючи, що така реакція цивільного населення на п’ятому році війни є природною.
— Більшість людей живуть щоденними турботами й намагаються абстрагуватися від жахів війни. Тому як типове тилове місто Перечин дійсно відчувається віддаленим від фронту.
Щодо стосунків у громаді, ветеран вважає, що головні зміни ще попереду. Поточний приплив людей ще не змінив міські устрої, але коли приїдуть ще 10 тисяч нових мешканців, місто неодмінно трансформується. Щоб уникнути соціальної напруги, він радить проводити якісну інформаційну роботу.
Розповідаючи про захищеність промислового Перечина, Василь Поприк закликає відмовитися від ілюзій щодо безпечних місць в Україні.
— Навіть столиця не захищена повністю. Поява великих заводів змінює безпековий профіль міста, адже ворог може цілити в будь-який промисловий об’єкт. Я бачив, як міста стирають із лиця землі. Але треба оцінювати загрози тверезо: один шахед — це не десятки КАБів. Головне пам’ятати: безпечних міст зараз немає, — каже ветеран.
Наостанок ми запитали про баланс між цивільним життям і пам’яттю про війну. Василь Поприк вважає, що місту бракує форматів вшанування героїв. Наприклад, у центрі Перечина досі немає Алеї пам’яті з фотографіями загиблих, хоча в одному з районів є меморіальний комплекс.
Перечин 2026 року — це приклад того, як війна перекраює внутрішню географію країни. Місто стало новим промисловим центром і отримало ресурси для розвитку, але водночас зіткнулося з соціальними викликами. Результат цієї трансформації залежатиме від того, чи зможе громада об’єднати різні соціальні групи навколо спільних цінностей і взаємоповаги.