Якщо ви коли-небудь зупинялися перед драмтеатром в Ужгороді і ловили себе на думці «Як цей гігант опинився саме тут?», то ви не самотні. Відповідь на це питання криється в перетині політики, архітектури та прогресу.
Розуміння політичного і соціального контексту 1970-х років дає відповідь на питання про появу цієї будівлі в центрі міста. Країна жила великими амбіціями, а архітектори мріяли про футуристичні міста.
Згідно зі столичними баченнями, лівобережна частина Ужгорода мала виглядати схожою на план Вуазена Ле Корбюзьє: висотна забудова, масштабна трансформація простору та впорядкований рух. У цьому контексті величезний об’єм Драмтеатру виглядав би абсолютно органічно.
Проте, на щастя, з тих грандіозних задумів трансформації лівого берега Ужа тоді реалізувалося зовсім мало, і замість мегаполісу ми отримали окремий монументальний театр у старовинному місті.
Архітекторка Санія Афзаметдинова стала своєрідною «матір’ю» двох театрів — музичного в Сімферополі та музично-драматичного в Ужгороді. За сімферопольський театр Санія отримала Шевченківську премію.
Народження обох театрів розпочалося на початку 1970-х, але якщо кримський здали в експлуатацію в 1976 році, то через економічні труднощі бетонний торс ужгородського театру простояв ще майже 15 років.
Довгобуд так і стовбичив би далі, мов свідок нездійснених амбіцій, тож місцева влада вирішила довести справу до кінця.
Таким чином, у 1984-85 роках створили проектну групу, яку очолював головний архітектор Ужгорода — Михайло Томчані. Тоді ж почалася розробка художнього оформлення інтер’єрів.
Між собою архітектори розділили для проектування елементи театру і кожен мав окремі завдання. Якщо були різні пропозиції, їх обговорювали й ухвалювали найкраще рішення.
— Михайло Томчані працював окремо й до інтер’єрів не долучався. Він лише інколи заходив до нас порадитися щодо фасадів.
Найдосвідченішим у нашій команді був Калман Штихлайтнер, який мав найбільший досвід та дисциплінований інженерний підхід до справи.
За початковими задумами «Київпроекту» Драмтеатр являв собою куб, усі фасади якого мали бути декоровані геометричною мозаїкою. Однак локальне керівництво приклало чимало зусиль, щоб вплинути на образ будівлі.
Архітектори вирішили створювати великі фотомакети: цілий театр у масштабі 1:50, а приміщення — у 1:20, щоб якнайточніше передати задум.
— Ідея була розмістити у просторі театру твори локальних скульпторів та художників декоративного мистецтва.
До команди архітекторів приєдналися талановиті митці, щоб спільно працювати над створенням художніх об’єктів, які б гармонійно інтегрувались в інтер’єри театру.
Серед них: декоративно-просторова композиція «Ритми Карпат» у виконанні подружжя Марії та Мігая Іванчо.
«Символи краю» — різьблена дерев’яна композиція з металевими вставками, створена Володимиром Щуром.
Склопластика в театрі створена Ференцом Ерфаном, Миколою Алмазовим та Андрієм Бокотеєм і є яскравим прикладом декоративного мистецтва.
Гобелен «Сучасний театр» Терезії Чувалової. Його об’ємно-просторова форма, незвична для традиційного гобелена, нагадує опуклу лінзу.
Покрівля драмтеатру, за словами архітектора Казимира Медвецького, є алюзією на традиційну верховинську гонту.
Проте не все було так безхмарно, як могло здатися. Найбільший виклик для ужгородських архітекторів полягав у постійному узгодженні деталей із Києвом.
— Ми для «Київпроекту» були ніби палкою в колесі.
Архітектор Казимир Медвецький визнає: місце для театру обрали не найкраще, а пропорції будівлі могли б бути гармонійнішими.
Підсумовуючи, автор статті вважає, що за останні тридцять років ми втратили значну частину архітектури та монументально-декоративного мистецтва другої половини ХХ століття.
Драматичний театр в Ужгороді заслуговує на статус пам’ятки культурної спадщини, адже його екстер’єри, інтер’єри та монументально-декоративні твори збережені в автентичному вигляді.
Текст: Олександр Нікітчук, на основі інтерв’ю з архітектором Казимиром Медвецьким
Використані матеріали з архівів: Казимира Медвецького, Михайла Сирохмана, ЗОНСХУ та проекту Monumental Transcarpathia
Фото: Том Гордієнко, Роберт Довганич, Олександр Радиш, Дмитро Соловйов