Міжнародна комісія з питань зниклих безвісти оголосила всеукраїнський конкурс журналістських робіт «Голоси зниклих», метою якого є привернути увагу суспільства до історій людей, які зникли безвісти, та їхніх родин, що живуть у постійному очікуванні. Головна ідея конкурсу полягає в тому, щоб кожен міг розповісти свою історію журналістам, а ці свідчення мали б стати нагадуванням, що за сухими цифрами стоять живі люди – родини, чиє життя зупинилося в очікуванні звістки про близьких.
У межах цього конкурсу учасниця гуртка «Юні журналісти» Мукачівського центру дитячої та юнацької творчості Соломія Полева підготувала історію, яку ми сьогодні публікуємо.
Найкращий подарунок
Ганна Іванівна Матвійчук, мама Вадима, який зник безвісти, розповіла свою історію. Її син Вадим народився 28 років тому, і це був найкращий подарунок в її житті. Вадим ріс звичайною дитиною – веселим, допитливим, трохи бешкетником, але серйозних проблем ніколи не було. Він мав кількох хороших друзів, а з сестрою у нього склалися дуже гарні теплі стосунки.
Чоловік Ганни Іванівни – прикордонник, і родина проживала на території прикордонної застави. Вадима балували, йому залюбки розповідали про різну техніку, показували, що до чого. Можливо, саме тоді він почав захоплюватись автомобілями, різними механізмами. Батьки турбувалися, що син не має з ким гратися, і у два роки хлопчика віддали у сільський дитячий садочок, де місцеві діти розмовляли угорською, і Вадим дуже швидко опанував цю мову.
Коли синові виповнилося 6 років, сім’я переїхала у Мукачево. Вадим пішов у школу, де знайшов багато друзів, деякі з них поділяли його інтерес до різної техніки. Окрім цього, у нього було ще одне захоплення – він любив готувати. Вадиму подобалося освоювати приготування різних страв народів світу. Інколи вони замовляли йому якусь особливу страву, і він чаклував над плитою, експериментував із запіканками, соусами, м’ясними стравами.
Після закінчення 9 класу Вадим вступив до вищого професійного училища № 3, де провчився 4,5 роки і став спеціалістом у сфері телекомунікацій. У 20 років перед юнаком постав вибір: строкова служба або контракт. Він обрав контракт, прослужив більше чотирьох років, але зрозумів, що армія все-таки не його, і вирішив поїхати за кордон. Влаштовувався на роботу, роздивлявся, їхав далі, побував у Чехії, Швеції, Естонії, Ірландії, досконало оволодів англійською, став дуже самостійним.
Початок повномасштабної війни застав Вадима за кордоном. Батьки дуже просили його не повертатися, але страшна звістка про загибель близького друга вразила Вадима, і він вирішив стати в стрій замість товариша. На розпач батьків відреагував коротко: “Я не буду «відсиджуватися», поки інші воюють!”.
Спочатку був зв’язківцем, але згодом його перевели до бойового підрозділу. Якийсь час служив по місцю проживання, у жовтні 2024 потрапив на передову. Від’їжджаючи на фронт, переживав не за те, що буде з ним, а за батька, якому діагностували страшну хворобу і який проходив складне лікування.
12 квітня 2024 року Вадим вирушив на позицію на Луганщині. На зв’язок виходив дуже рідко, але ті кілька отриманих батьками відеоповідомлень дихали оптимізмом: “Все добре. Скоро вийдемо, не переживайте!”.
Останнє відео прийшло 16 травня. У ньому син повідомляв про майбутній вихід з позиції. Настрій у нього був піднесений.
А 28 травня 2025 року Вадим зник безвісти.
Наступного дня до Ганни Іванівни прийшов офіцер і коротко повідомив страшну новину: “Ваш син, скоріше за все, загинув!”
Мама стискає руки, вдихає повітря і підтверджує: “НІ, точно і досі невідомо…”
Ніхто з тих, хто вийшов тоді з позиції, не сказав, що бачив Вадима мертвим, кажуть, що був поранений, що його засипало, плутаються у свідченнях. У рідних залишилося багато запитань – чому сина не шукали, що сталося насправді, чому не рятували? Ця невизначеність не дає матері змиритися, втратити надію, хоча з кожним днем ця надія слабшає, інколи – майже зовсім зникає.
Ганна Іванівна – психолог, але зараз не готова допомогти іншим, ледь стримує власні емоції, каже, що не має сил щось комусь радити, дати б раду самій собі, та й мусить старатися зайвий раз не хвилювати чоловіка. Вона наважилася на розповідь, бо вірить, що поки жахливе повідомлення підтверджують лише папери і невпевнені розповіді, надія залишається.
Можливо, син у полоні, може немає можливості подати звістку, тому його голосом буде вона, мама, яка не вірить, що це кінець, мама, яка продовжує чекати…
