Старовинні архівні фотографії, потьмянілі під впливом часу, розкривають образи вулиць та облич мешканців Мукачева й Берегова періоду початку двадцятого століття. Чимало цих унікальних світлин збереглися до наших днів у форматі поштових листівок, які в ту епоху друкувалися у великих обсягах і користувалися значною популярністю. На цих листівках мешканці Закарпаття – як заможні, так і люди скромнішого достатку – писали короткі повідомлення та привітання, надсилаючи їх майже в усі куточки світу своїм родичам і друзям. Сьогодні ці артефакти мають високу цінність не лише серед колекціонерів, а й для дослідників історії.
Однак інформації про самих фотографів тієї доби збереглося порівняно мало. Саме тому варто детальніше розповісти про одну з визначних династій фотомайстрів, які стали справжніми фотодокументалістами Закарпаття.
Напис “Локер” часто зустрічається на багатьох відомих архівних світлинах. На початку минулого століття родина Локерів виховала одних із найкращих фотографів Мукачева та Берегова. Вони професійно займалися фотографією протягом майже ста років, залишивши значний слід в історії регіону.
“Засновником фотографічної династії Локерів був мій дід, Іштван Донарт Локер, який народився в Пешті 1872 року та пішов з життя у Берегові 1953 року. Друге покоління представляли його два сини: Золтан Локер, який народився у Пряшеві 1898 року і помер у Мукачеві 1965 року, та Іштван Янош Локер, мій батько, що народився у Пряшеві 1900 року та помер у Берегові 1987 року”, – розповідає Ласло Локер у своїх сучасних мемуарах.
Відомо, що найстарший представник родини Локерів навчався майстерності фотографії у видатного Еде Шмідта в Будапешті з 1885 по 1890 рік. Пізніше, у 1895 році, він відкрив власну фотостудію в Пряшеві. Згодом Іштван Донарт Локер ухвалив рішення переїхати з сім’єю на Закарпаття, і вже у 1904 році він придбав фотостудії Яноша Бергхаммера, які на той час були надзвичайно популярними в Мункачі та Берегсасі. Зокрема, одна з цих студій розташовувалася у знаковій будівлі Мукачівської ратуші.
Натомість про пана Бергхаммера інформації збереглося небагато. Попри це, на початку ХХ століття він був відомим фотографом тодішнього Березького комітату, відкривши свої фотосалони у двох найбільших містах. Відомо, що у місті над Верке він орендував приміщення для своєї фотомайстерні на вулиці Барат, у будинку вдови Шіпош. Його діяльність переважно зосереджувалася на створенні портретів, часто родинних. Бергхаммер брав участь у Будапештській виставці “Мілленум” 1896 року, урочисте відкриття якої здійснив сам Франц Йосиф. На цій виставці його роботи були відзначені почесною грамотою журі. На світлинах, що збереглися від його творчості, можна побачити фірмове клеймо «Berghammer János, Munkács és Beregszász». На знімках, які тепер переважно знаходяться у приватних колекціях, простежується мода жителів тодішнього Закарпаття періоду з 1890 по 1901 роки.
Саме Іштван Локер успішно перейняв естафету професійної діяльності у цього відомого фотографа.
“У мене дотепер зберігається довідка дідуся, написана Еде Шмідтом і датована 1 серпня 1890 року. А також довідка про несудимість, видана канцелярією начальника поліції Вільного королівського міста Пряшів у 1904 році, яка засвідчує бездоганну моральну поведінку фотографа Іштвана Локера. Ще одним цінним старим документом є договір купівлі-продажу між паном Яношем Бергхаммером та дідусем, укладений у Мункачі 28 квітня 1904 року”, – розповідає Ласло Локер, підкреслюючи історичну спадщину родини.
Проте Перша світова війна трагічно обірвала мирне життя та період процвітання фотостудії. У 1916 році власника призвали до армії, а його син Золтан пішов добровольцем на фронт. Іштван Янош на той час ще був учнем старшої школи, і після занять сумлінно допомагав у студії як асистент.
Ближче до завершення війни молодшого брата також призвали на військову службу.
“У 1917 році мого батька також призвали до війська. Йому було всього сімнадцять років, коли він вирушив на фронт і став людиною, яка подорожувала світом. Його шлях проліг з Мункача аж до італійського Беллуно. Збереглася записка, де він писав десь біля Вітторіо: ‘нас залишилося лише вісім’. Він був серед тих вісьмох, хто вижив… Бог любив нас, і Бог любить нас! Наша бабуся по батьківській лінії, Маргіт Глац, писала на звороті фотографій своїх дітей і надсилала їх як листівки до Клагенфурта та Відня. А дід, Іштван Донарт, який тоді працював у рентген-кабінеті у Відні, забирав їх і привозив додому. Ці листівки є справжніми реліквіями Першої світової війни для наших нащадків”, – згадує Ласло Локер, описуючи драматичні події.
На щастя, всі чоловіки з родини Локерів повернулися додому і продовжили займатися своєю улюбленою професією. У 1938 році на Закарпатті існували лише дві родини, які володіли фотоательє як у Мункачі (сучасному Мукачеві), так і в Берегсасі (сучасному Берегові). Це були ательє Мікші та Ігнаца Грюнбаумів, а також визначна родина Локерів.
“Після 2 листопада 1938 року Закарпаття знову стало частиною Угорщини. У той час нашому діду, Іштвану Донарту Локеру, випала велика честь: його обрали до міської ради Мункача. А Золтан Локер досяг поважного військового статусу в період з 1938 по 1944 роки. Проте за ці шість років він заплатив досить високу ціну. Його засудили за сфабрикованими звинуваченнями, і він провів дев’ять років у таборі для військовополонених”, – пише Ласло Локер, розкриваючи складні сторінки сімейної історії.
Так, з приходом радянської влади багатьох угорців було депортовано до сталінських таборів. Однак фотостудія Локерів продовжувала своє існування. Тоді Іштван Янош на прохання родичів почав створювати портрети депортованих. Він брав старі знімки, майстерно “вирізав” з них потрібних людей, а потім шляхом численних маніпуляцій збільшував і ретушував зображення. Завдяки цьому в багатьох угорських сім’ях на стінах з’явилися портрети їхніх рідних, за долю яких вони щодня молилися і вже майже втратили надію побачити їх живими.
“Батько мав кількох учнів. Одним з них був Йожеф Гарані, пізніше відомий художник, якому він запропонував займатися екстер’єрними зйомками. Це стало для нього додатковим джерелом заробітку. Пізніше батько купив кілька його картин, таким чином неодноразово допомагаючи йому вижити”, – згадує Ласло Локер про батьківську підтримку молодих талантів.
“Пам’ятаю, як у 1952 році футбольна команда з Берегова “Колгоспник” виборола національний кубок серед спортивних товариств. Тато власним коштом створив композицію з фотографій футболістів розміром 9×12 см, яка тривалий час сповіщала про цю велику перемогу у вітрині студії. У 1953 році мого хрещеного батька, Золтана Локера, нарешті звільнили з полону. Батько попросив його приїхати до Берегова та допомогти в роботі. Він довірив йому працювати у фотосалоні по обіді. Невдовзі фотограф у Мукачеві найняв його у своїй студії”, – продовжує свої спогади Ласло Локер.
До речі, син Золтана, Міклош Локер, досяг значних успіхів у шахах. Він грав з самого дитинства, а у 1954 році стартував на республіканському чемпіонаті України в Ужгороді. У 1973 році він здобув перше місце на чемпіонаті Закарпаття, а також став відомим як суддя міжнародних змагань. З 1976 року в Мукачеві щороку проводилися шахові змагання на честь Міклоша Локера, вшановуючи його внесок у розвиток цього виду спорту.
А ось Іштван Янош Локер протягом періоду з 1937 по 1982 роки надавав фотопослуги мешканцям Берегова та навколишніх сіл. Його знали як завжди усміхнену та позитивну людину, яка завжди знаходила добре слово для кожного, залишаючи після себе світлу пам’ять.
Таким чином, династія Локерів займалася своєю справою, створюючи студійні та вуличні фотографії протягом майже століття, приблизно між 1890 і 1982 роками. Сьогодні від них залишилися лише спогади та безцінні світлини. Деякі з них і нині експонуються в Музеї угорських фотографів у місті Кечкемет – загалом 24 фотографії, що оживляють минуле.
“Старі фотографії цікаві та цінні. У той час, приблизно сто років тому, фотографії наклеювали на картон. Тверді картонні картки спочатку виготовлялися у друкарні у Відні, а пізніше – у Будапешті. Кілька таких світлин на картонній основі в шести різних комбінаціях – синього, світло-зеленого та темно-зеленого кольорів – залишив нам у спадок наш дід”, – розповідає Ласло Локер.
Це є великим професійним визнанням, так само як і усвідомлення того, що фотографії Локерів з великою шаною досі зберігаються у багатьох закарпатських домівках, ставши частиною сімейних історій.