Кіндратівка – маленьке прикордонне село на Сумщині. За кілька кілометрів від села вже ведуться запеклі бої. Чим живуть його мешканці? Посадили й зібрали картоплю, сховали речі до кращих часів й виїжджають… А ще, попри все – співають. Про пісню, яка рятує, у історії від медіа “Трибуна”.
Сільський водевіль
– Бачите фотографію на стіні? Ото в синіх костюмах усе наші. Було 16 дівчат і кілька хлопців у колективі. А зараз 9 людей, бо ми ж не вдома, – говорить Ольга Горбунова.
За столом сидять учасниці ансамблю народної пісні “Сузір’я” з Кіндратівки та їхній акомпаніатор Микола Мерко. Вони зібралися на репетицію, яка двічі на тиждень проходить у приміщенні Хотінської сільської ради у Сумах. В одній кімнаті серед книжок і рушників – вся культура, тобто і працівники Будинку культури, і бібліотека, і заходи.
На колінах у Миколи баян, він вмикає на телефоні жартівливу пісню, яку пропонує вивчити учасницям. Одна з жінок каже: “Веселенька, і можна під брязкальця, ми давно такого не робили”.
Репертуар тут обирають за потребою – тематичний під свята або на вимогу конкурсу, в якому планують взяти участь. Пісні різножанрові: й народні, й авторські. Їх виконують під баян та інші інструменти, під мінус або ж а капела. Останнє – найважче. Пісня має западати в душу, а також показати голоси й підійти під характер ансамблю.
– Любимо веселі пісні, можемо й підтанцювати, й піджартувати, й поплакати, де треба, – говорить Тетяна Торяник.
Під назвою “Сузір’я” й у більш-менш сталому складі колектив існує з 2002 року, але в Кіндратівці співали завжди. Змінювалися назви та керівники, але і мами, й бабусі нинішніх учасниць не могли жити без пісні.
Одна репетиція триває близько двох годин, пропрацьовують кілька пісень, шліфують партії, а потім, перед тим як вийти в люди, тренуються на односельцях.
Виходити в люди, тобто брати учать у конкурсах та фестивалях, тут дуже люблять. Раніше ансамбль їздив і на козацьке свято “Калнишева рада”, і на “Сорочинський ярмарок”, і на фестиваль “Боромля”, і на місцеві заходи – щорічну “Хліборобську пісню” і “Співодари”. Виступали на День села і району, на Івана Купала, ходили щедрувати. Відмічали й серйозні дати, на кшталт 9 травня.
– Там, де побільше народу, там нам і добре, – говорить Тетяна.
Жінки згадують, як на свято Івана Купала до Кіндратівки з’їжджався весь район і навіть частина області. До війни приїжджали й росіяни – від села до кордону менше трьох кілометрів, переходили через ярки і на місці.
Люди сходилися з усіх усюд і святкували з вечора й до ранку. Господарями свята було “Сузір’я”: вони займалися сценарієм та виступами. Ставили сценки з життя села, у яких кожен себе впізнавав.
– Це був і гумор, і іронія, й сатира. Раз уже десь схибив – нічого ображатися. Бо у селі всіх видно, як на долоні: хто де спіткнувся, хто щось не так сказав, хто скривив душею. Але велике серце для того, щоб пробачати, а велике вміння – щоб вчитися на чужих і своїх помилках, – говорить Ольга.
Архівне фото ансамблю
Сценарії писали за мотивами відомих творів – “Весілля в Малиновці”, “Максима Перепелиці”, “Вечорів на хуторі близ Диканьки” тощо. Туди вставляли пісні: щойно хтось десь стратив, як ансамбль вже співає про кума, який залицявся до куми. На сцену потрапляли всі, навіть ті, від кого цього ніхто не очікував. І тоді все село, як то кажуть, рвало кишки від сміху. Після концерту та відзначення накривали столи й свято продовжувалося до світанку.
– Всі ці асоціації з фільмами й творами самі на ум йшли і виходив справжній сільський водевіль, – говорить Тетяна.
Жінки згадують веселі моменти зі свят у Кіндратівці і заливаються сміхом. За їхніми знову розквітлими обличчями не здогадаєшся, що більше трьох років вони не співали. Рот не відкривався.
Шкарпетки й пакети з документами
Із лютого 2022 року вони жили під обстрілами. Залишалися в Кіндратівці – ходили на роботу, плели сітки, варили їсти солдатам. Із села оголосили обов’язкову евакуацію, звідси виїхали родини з дітьми. Перші два роки обстріли були переважно артилерійські, згодом почалися КАБи та дрони, які полювали на людей та автівки.
Час від часу зникало світло, газ та зв’язок, інтернет залишався лише мобільний, який ще треба було примудритися зловити.
Під дронами жінки посадили картоплю і навіть побачили, як вона зійшла. Пробули в селі до останнього й виїхали 23 травня 2025 року. Деяких їхніх односельців вивозив вже “Червоний хрест” та “Білі янголи”. Наразі невідомо, чи залишився хтось у Кіндратівці, жінки думають, що ні. Одна з них показує відео із безпілотника, як виглядає розбите село зараз.
– Моя хата на самому краю, я виходила і бачила, як росіяни будували фортифікації. А коли вони стріляли, то це ж не так, що оголошують повітряну тривогу і ти маєш час сховатися. Ми сиділи на лавочці і раптом щось засвистіло й впало поруч на городі. Ми й попадали на землю, – згадує Тетяна.
Обстріли КАБами почалися у лютому. Тоді прилетіло по автомайстерні, де загинули люди. Згодом росіяни опублікували відео удару, нібито вони знищили танки, а не цивільну інфраструктуру.
Жителі Кіндратівки поступово виїжджали, хтось підтягнувся до дорослих дітей, хтось завчасно знайшов собі кімнату чи квартиру у Сумах, але продовжував наїжджати до села.
Жінки шуткують, що ті, хто при умі, завчасно вивезли свої речі. Вони ж захопили шкарпетки, білизну й пакети з документами. Питають: “Куди вивезти усі меблі й речі? Їх ніде зберігати в орендованих квартирах”. Чужі квартири обставлені чужими меблями.
Наразі частина учасниць ансамблю отримали сертифікати на покупку житла, тепер залишається найскладніше – знайти й придбати. Безпечних місць в України залишається все менше, а ціни на житло зростають навіть у прифронтових Сумах. Та жінки сподіваються на краще, говорять, що дивляться на людей – раз люди купують квартири в обласному центрі, значить, щось знають. Значить, все буде добре.
Останні дні, коли росіяни вже заходили в Кіндратівку, жителі ще пробиралися до своїх будинків. Їхали вночі, із вимкнутими фарами, ховалися від всюдисущих дронів. Хтось бідкається, що не встиг відв’язати собаку, коли рятував своє життя. Хтось згадує залишених свиней і корів, й сподівається, що їх повипускали на волю сусіди. Зараз ходять чутки про здичавілих свійських свиней, що скуштували людського м’яса і стали небезпечними. Кажуть – буде там таке, як Чорнобильська зона.
Співати серед усього цього горя
Учасниці ансамблю вже кілька місяців жили у Сумах, коли їм запропонували взяти участь у проєкті зі збереження пам’яті. Матеріальної спадщини у них майже не залишилося – усі записи, етнографічні матеріали й інші експонати з історії села залишилися у шкільному музеї в Кіндратівці.
Зосталося тільки нематеріальне – виймати із глибин пам’яті, пригадувати усі свої напрацювання. Коли вони про це говорять, у кімнаті стає тихо. Одна з жінок каже – “Немає нічого. Але найголовніше, що ми живі”.
Той проєкт відклався через безпекову ситуацію, та раз учасниці вже зібралися й почали готуватися, то тоді ж, у серпні 2025 року, вирішили взяти участь у конкурсі Слобожанські переливи. Кажуть – аби спробувати свої сили після років мовчання.
– Скажу чесно – було страшно. Ми вже відвикли від сцени, трошки не знали, як себе вести. Поки ми всі ті пісні виспівали – наревілися, – згадує Ольга.
А потім стало ще страшніше. Відео з конкурсу опублікували у соцмережах і жінки чекали реакції від людей, особливо від односельчан. Перші кілька годин були лише лайки та поширення й жодного коментаря.
– Я дивлюся й думаю – а що люди скажуть? Раптом скажуть – дурачки якісь, у них хати порозбивало, з дому їх повиганяли, потікали в одних сорочках, а вони ще й співають. Як це – співати серед усього цього горя, – говорить Ольга.
А тоді з’явився перший коментар: “Ви – найкращі”. І потім ніби прорвало нарив, люди почали писати, як вони раді бачити свій колектив, як за ними скучили. Жінки побачили, що їх ніхто не засуджує і в них відлягло від душі. Також їх підтримало те, що побачили багатьох своїх знайомих по сцені, з ким зустрічалися ще до великої війни. Побачили дітей та молодь, які цікавляться народною піснею.
На конкурсі “Сузір’я” зайняло друге місце і тепер їм відступати нікуди. Сказали собі “О, так ми ще й нічого”. Із тих пір постійно збираються на репетиції в одній кімнаті, де знаходиться вся культура.
Оазис
Найскладніше у Сумах – чотири стіни. Жінки кажуть, що тут нічим дихати, немає повітря, щоб вдихнути на повні груди. У Кіндратівці було не так.
– Найбільше мені хочеться вийди до нас на город, сісти на гойдалку із чашкою кави і вдихнути на повні груди. Дихати своєю свободою, недарма говорять, що рідне місце сили надає, – говорить Тетяна.
Згадує, що жили вони прекрасно і все у них було, хоча, мабуть, тоді цього не цінували. Вони втомлювалися, бо після роботи у кожної було господарство й величенький город. Та це була втома фізична – морально ж відпочивали.
– Ми йшли на роботу як на свято, на підборчиках, із нафарбованими губами. А приходили додому – надягали хусточки, щоб коли вилазиш із погреба, ніхто тебе не побачив, – говорить Тетяна.
У кожної були квіти: і перед хатою, і у дворі, і на городі. Чоловіки питали, а де картоху садити, та для неї місце завжди знайдеться, а квіти важливіші. Гладіолуси, матіоли, петунії, чорнобривці. Одна з жінок посадила минулої весни кущі жоржини, квіти якої вже ніхто не побачив. Вони згадують запахи, як квітнуть яблуні і груші, і кажуть – у місті такого немає.
Хоча Кіндратівка – доволі віддалене село, до нього була зроблена нова дорога. Проведений газ, працювали двоповерхова школа та садочок, лікарня, п’ять магазинів, кафе. До великої війни там жили близько 800 людей.
– Нам не треба було навіть кудись їхати, аби скупитися, все можна було купити в селі. Оазис, – говорить Ольга.
Роботи було багато, та все встигали. У місті ж прокидаються рано, “по-сільському”, а робити нічого. Тож тікають від всього на репетиції. Тут – місце зустрічі, де можна дізнатися новини про своїх знайомих, поділитися переживаннями та страхами. Розділити біль, яка зараз у всіх одна.
Пісня про Кіндратівку
У Кіндратівці все крутилося навколо Будинку культури. Це у місті можна піти в театр чи в кіно, а в селі всі йдуть до клубу. Великого, із ліпниною та картинами на стінах. Там залишилися папки з піснями, які роками збирали – ходили до людей, записували слова, а потім вчили мелодії, аби співати так, як співали у Кіндратівці раніше. Там залишилися і три комплекти сценічних костюмів – вивезли лише одні, сині. Також врятували костюми Снігуроньки та Діда Мороза, останнім дуже пишаються, кажуть, не в кожному театрі є такий гарний костюм, хоча діди морози вже зараз і не модні.
Нинішній ансамбль складається із учительок і пенсіонерок, найстаршій з яких – 74 роки. Раніше були й молодші учасниці, та зараз не мають можливості ходити на репетиції, бо працюють допізна. Їхня керівниця, Інна Любименко, наразі не має можливості займатися колективом, тож за головного пан Микола.
Музичну освіту тут мають не всі, а відбір до колективу завжди проходив просто – жінки знали, хто в селі як співає, тож підтягували до себе найкращих.
Як говорить пан Микола, головне – мати пісню, веселу, сумну, патріотичну, про кохання – будь-яку, а вже де її заспівати ансамбль знайде. Та саме на повільних піснях можна показати вокал і майстерність. І саме такі пісні, на його думку, відповідають і українській душі та природі.
– Якщо хочемо поплакати, співаємо про Кіндратівку – це як гімн нашого села, про батьків співаємо. Тоді наш керівник бачить, що ми всі дуже плачемо – зараз затопимо все сльозами. І тоді на баяні робить таке “джжжжж” і ми переключаємося. На те, щоб плакати – є ніч. А жити треба, – говорить Тетяна.
Найбільше жінки бояться, що доля розкидає їх в різні сторони, і вони не зможуть більше співати разом. Тож тримаються одна одної і не втрачають можливості обійняти. Кажуть, зараз руки самі обіймають ту людину, яка поруч.