Що ми знаємо про принцип безбар’єрності у середовищі? Попри поширене уявлення, маломобільність не зводиться лише до фізичної інвалідності. Як пояснюють архітектори balbek bureau, спектр чинників значно ширший. На нашу здатність безпечно рухатися впливають багаж, дитячі візки, велосипед чи спортивне спорядження, погана погода, нерівне покриття. Тимчасові стани – вагітність, стрес, прийом медикаментів, алкоголь чи втома – також істотно знижують мобільність. І вже окремо – постійні фізичні або ментальні особливості здоров’я та інвалідність. Тож маломобільними можуть бути всі – кожен у певний момент життя.

У вересні, на Форумі міської мобільності в Ужгороді громадська активістка та представниці Superhumans Center Уляни Пчолкіної, сказала, що питання доступності — це “життєва необхідність” для всіх нас: 

— Доки ми будемо думати, що пандусами чи переоблаштуванням кількох просторів ми рятуємо людей з інвалідністю, ми будемо застрягати у “совку”. Нам потрібні рішення, які працюватимуть для всіх, адже кожен колись опиниться у ситуації, коли доступність стане життєвою необхідністю.

Питання доступності та безбар’єрності в Ужгороді (й в інших містах Закарпаття) набуло особливої уваги після початку повномасштабної війни. Регіон прийняв десятки тисяч людей, які рятувалися від бойових дій, а також військових, які проходять лікування та реабілітацію. Це стало додатковим імпульсом для змін: на центральних вулицях почали понижувати тротуари й укладати тактильну плитку, у соціальних установ з’явилися пандуси, а в театрі та філармонії встановили ліфт для людей, які користуються кріслами колісними.

Коли слова мають значення 

Перш ніж говорити про стан інклюзивності Ужгорода, важливо визначитися з термінами. У словнику безбар’єрної мови “безбар’єрність” стосується передусім усунення фізичних перешкод — тих, що заважають людям вільно пересуватися та користуватися простором. Це про відсутність сходів там, де потрібен пандус, достатню ширину проходів, зрозумілу навігацію і зручну інфраструктуру.

Поняття “доступність” – ширше. Воно включає не лише фізичне середовище, а й інформаційні, цифрові, комунікаційні та сервісні аспекти. Йдеться про те, щоб люди могли отримати послугу, інформацію чи допомогу без додаткових бар’єрів.

Наступний рівень – “інклюзивність“. Це вже підхід, у якому всі люди, незалежно від можливостей, мають рівні права й умови участі. Інклюзія охоплює не лише доступ до простору, а й соціальну інтеграцію, взаємну повагу та практики, що роблять місто комфортним для всіх.

“До пандуса ще треба дістатися”

– Зміни в Ужгороді є, але вони дуже повільні, – розповідає Вікторія Суліма, волонтерка ГО “Помагатори”, що опікується пораненими воїнами в міських лікарнях. – Оце ж би вони самі (представники влади, – ред.) сіли і проїхалися на кріслі колісному, але не по центру, а по проспекту Свободи чи по вулиці Минайській. От у нас  Андрюша (ветеран на лікуванні – ред.) на кріслі колісному з дружиною тестували ділянку від колишнього “Ясного сонечка” до “Сільпо” (вул.Минайська, – ред.). Поки він проїхав ту частину дороги – дуже втомився. Він і задній хід давав, і розвертався, і об’їжджав ті горби й ями… Так, у багатьох установах пандуси і кнопки виклику є, особливо в центрі, але до них ще треба дістатися по наших тротуарах.

За словами Вікторії, таких історій багато. Волонтерка каже, що часто їй соромно перед хлопцями, які проходять реабілітацію. Боздоський парк, наприклад, вони сприймають спершу як ліс і дивуються, що це — міський парк. 

Окрема тема — залізничний вокзал, пояснює Вікторія Суліма. Якщо пораненому ветерану треба їхати потягом, то шлях до потрібної колії лежить через підземний перехід. Хоча на території вокзалу і є ліфт, але труднощі у пересуванні таки виникають. У таких випадках волонтери заздалегідь подають заявку черговому, працівники вокзалу допомагають людині на кріслі колісному подолати переходи та сісти на потяг. Але без сторонньої допомоги це зробити неможливо.

Попри всі труднощі, позитивні зміни в місті теж є. Ветерани почали відвідувати концерти у філармонії, вистави в муздрамтеатрі, адже у цих закладах культури встановили робочі пандуси і ліфти, якими можна піднятися до глядацьких залів. Так само доброю новиною є те, що Ужгородом курсують низькопідлогові автобуси “Електрон”.

– Наші хлопці дуже тішаться цим синім автобусам, – каже Вікторія. – Вони можуть у нього легко заїхати. На зупинці біля лікарні, коли під’їжджає автобус і водій бачить когось із поранених, він виходить, опускає автопандус – і вони заїжджають. Хлопці з БАМу тепер їздять у місто постійно.

До одного з бійців приїжджає дружина з маленькою дитиною у візочку. І вони рухаються “паровозиком”: вона котить його крісло колісне, а він – дитячий візок.

Неочевидний, але значущий бар’єр — бюрократія. Вікторія пояснює: представники деяких установ, як-от Державної міграційної служби України (ДМС) чи банків, готові приїхати до поранених у лікарню для оформлення документів. Але процедура вимагає такої кількості паперів – запит із лікарні, підпис начмеда чи головного лікаря, свідки на підтвердження особи, – що простіше викликати “швидку” й привезти людину до установи особисто.

Державні ініціативи: “Тиждень безбар’єрності” і “Форум мобільності”

У травні в Україні вперше відбувся Національний тиждень безбар’єрності — ініціатива, започаткована першою леді Оленою Зеленською. Його мета — привернути увагу до бар’єрів у різних сферах життя: фізичній, цифровій, соціальній та освітній, а також посилити розмову про рівність та інклюзію. Частина подій відбулася і на Закарпатті.

— Насправді заходи з безбар’єрності в області здійснюються постійно, адже концепція вже прийнята, — пояснює Роман Молдавчук, начальник Управління інформаційної діяльності Закарпатської ОВА. — Тиждень безбар’єрності радше підсвічує тему, бо сам тиждень — це лише умовна дата.

Паралельно з цим, на початку вересня в Ужгороді пройшов ІІІ Всеукраїнський форум міської мобільності — Uzhhorod Urban Mobility Forum 2025. Участь у ньому взяли експерти з різних міст України та закордонні фахівці. Протягом трьох днів вони ділилися практиками й напрацюваннями, обговорювали виклики сталого міського руху під час війни та підходи до післявоєнного відновлення.

Під час прогулянок містом учасники звернули увагу на низку недоліків: необлаштованість площі Театральної, відсутність схилів, пандусів, а також кнопок виклику до аптек, лікарень та частини інших установ у центрі. В Ужгородській міськраді пояснили, що в бюджет уже вносять кошти на реконструкцію площі наступного року. 

Схожі питання виникли і щодо автобусних зупинок. За словами Віталія Готри, директора КП “Ужгородський муніципальний транспорт”, у бюджеті міста на 2025 рік закладено кошти на оновлення всіх зупинок відповідно до вимог безбар’єрності:

– Планується поточний і капітальний ремонт усіх зупинок, облаштування їх тактильною плиткою. Крім того, наступного року з’являться кілька зупинок із кассельським бордюром, який дозволяє транспорту під’їжджати максимально близько до платформи. Це значно полегшить посадку та висадку пасажирам, зокрема тим, хто користується кріслами колісними, – зазначає він.

Один із ключових проєктів, який реалізовують цього року в Ужгороді — “Безбар’єрний маршрут” протяжністю 3,7 км. Його траса здебільшого відповідає маршруту автобуса №22: від вулиці Заньковецької біля ТЦ “Токіо” і до площі Поштової. Перший етап — пониження бордюрів та облаштування тактильної плитки в історичній частині міста. Наступний — встановлення на будівлях тактильних табличок та елементів зі шрифтом Брайля, щоб виконати всі вимоги по доступності. У міськраді кажуть, що маршрут планують запустити до кінця 2025 року.

“Ужгород змінюється, але на все потрібен час”

Щоб перетворити принцип безбар’єрності на реальні зміни, потрібні планомірна робота і час. “Рим будувався не за один день”, — каже Надія Дьолог, параолімпійська чемпіонка з фехтування, активістка з питань доступності. 

— Я живу в Ужгороді з 2012 року і можу сказати, що дуже багато всього змінилось у плані інклюзії, — розповідає вона. — Щодо співпраці з владою, то тішить, що мене чують і намагаються робити місто й область більш інклюзивними. Щоб люди з інвалідністю могли користуватися послугами нарівні з усіма: виходити з дому, робити покупки, відвідувати різні заклади. 

Останніми роками в Ужгороді з’являються тротуари з пониженнями, низькопідлогові автобуси, зручні для людей з інвалідністю, батьків з візочками, літніх людей. Надія додає: в обласній адміністрації працюють над тим, щоб такі автобуси курсували і між населеними пунктами — про це говорили на зустрічах не тільки вона, а й військові та ветерани.

Торік в Ужгороді почала працювати автошкола для людей з інвалідністю: заняття супроводжуються сурдоперекладом, а аудиторії та спецавтомобілі адаптовані для людей з порушеннями опорно-рухового апарату.

Разом із Лесею Носенко в ГО “Мрія в дії” Надія проводить лекції про інклюзивність для різних організацій.

– Є ще проблема правильної термінології, – каже вона. – Не “інвалід”, не “інвалідна коляска”, не “людина з обмеженими можливостями”. Є чіткі коректні терміни, і важливо ними користуватися. Часто бачу, що навіть працівники офіційних установ губляться, коли потрібно говорити правильно. Але це можна змінити зустрічами й навчаннями. Ми залюбки ходимо до шкіл і розповідаємо дітям, чому важливо не ображати людей з інвалідністю. Це стосується і маленьких дітей, які тільки починають соціалізацію в садочку: важливо говорити з ними та з вихователями, пояснювати, чому їхній одноліток виглядає чи рухається інакше. Особливого ставлення не потрібно — потрібно правильне пояснення.

Мапа доступності Ужгорода

Торік у грудні громадська організація “Мрія в дії” представила мапу доступності Ужгорода. На момент запуску в ній було позначено близько 50 установ, але мапа постійно оновлюється, каже Надія Дьолог.  недавно, й хор “Кантус” звернувся до команди з проханням оцінити доступність будівлі, де проходять їхні заняття.

Переважна частина міських закладів нині позначені на мапі як установи із “задовільним” рівнем доступності — тобто вони частково придатні для людей з інвалідністю, але все ще мають бар’єри на вході чи всередині приміщення.

Щоб оцінювати простір, організатори користуються чіткими критеріями: чи є пандус і чи встановлений він під правильним кутом? Чи можна без перешкод зайти в будівлю? Чи є доступна вбиральня? Чи облаштовані паркомісця для людей з інвалідністю?

Переглянути мапу доступності можна на сайті Ужгородської міської ради.

Інклюзивність в історичних будівлях

Для Ужгорода створення безбар’єрного середовища в історичних будівлях — справжній виклик. Кожна установа, розташована у пам’ятках архітектури, шукає свій спосіб адаптації.

Закарпатська обласна філармонія облаштувала пандус із правильним кутом нахилу, всередині — два підйомники для людей на кріслах колісних та інклюзивна вбиральня. У музичній школі ім. Дезидерія Задора на вході встановили гусеничний підйомник, що дозволяє переміщувати людину на кріслі колісному сходами. Поруч — кнопка виклику працівника, який допомагає з підняттям.

Закарпатський краєзнавчий музей, розташований в Ужгородському замку, торік також зробив частину своїх експозицій доступною для всіх. На вході до замку облаштували пандус, розмістили інформаційні таблички зі шрифтом Брайля та інтерактивні стенди. Тепер відвідувачам доступні 11 експозицій першого поверху, а експозиції другого можна оглянути завдяки інтерактивному інформаційному стенду.

У Закарпатському музично-драматичному театрі дублюють написи шрифтом Брайля, діє рухомий пандус із вулиці на другий поверх до глядацької зали. Директор-художній керівник театру Рудольф Дзуринець розповів, що команда готує грантову заявку для встановлення повноцінного ліфта для людей на кріслах колісних.

Експертка Марина Сташина-Неймет у ефірі телеканалу “Tv21 Унгвар” наголосила: будівлю потрібно розглядати комплексно. Важливо не лише мати пандус чи підйомник, а й забезпечити безпечний та самостійний доступ: неслизькі сходинки, маркування першої й останньої сходинок, поручні з обох боків і на двох рівнях — адже люди мають різний зріст, потребують опори або можуть користуватися лише однією рукою.

— На жаль, не можна просто клацнути пальцями — і завтра все стане ідеально. Але зміни є, і вони помітні, — каже Надія Дьолог. — Головне, щоб влада і активні люди з інвалідністю співпрацювали. Щоб у майбутньому фізичні бар’єри не ставали на шляху до мрій, не заважали робити звичайні речі, на які кожна людина має право.

Ключові зміни внесли в державні будівельні норми

Нові державні будівельні норми “Інклюзивність будівель і споруд” набули чинності 1 травня 2025 року. Оновлена редакція ДБН В.2.2-40:2018 (Зміна №2) містить низку ключових уточнень: щодо вимог до шляхів руху та входів, параметрів пандусів і сходів, засобів безпеки та орієнтування, доступності інформації, особливостей вхідних дверей тощо.

Для Ужгорода, який активно забудовується останніми роками, це важливий етап. Архітектор та урбаніст Євген Приходько пояснив: з 1 січня 2025 року всі громадські будівлі та багатоквартирні житлові будинки, що вводяться в експлуатацію, повинні повністю відповідати вимогам інклюзивності. Доступність має бути забезпечена для всіх маломобільних груп населення, не лише для людей з інвалідністю.

Останні декілька років оновлення до будівельних норм виходять регулярно: вимоги спершу поширилися на державні установи, згодом — на приватні будівлі, а тепер охоплюють і аптеки, супермаркети та всі громадські споруди незалежно від форми власності чи призначення.

— В Ужгороді, на жаль, я не знаю жодного нового житлового комплексу, який мав би повний набір елементів інклюзивності… Але такі комплекси вже існують в інших містах, — каже Євген Приходько.

За його словами, у місті зміни впроваджують поступово, адже без відповідності ДБН житловий комплекс не може пройти експертизу. Однак виникають окремі проблеми.

— Є певна колізія: у багатьох новобудовах уже зроблені низькі пороги, є ліфти, але немає правильного маркування, — пояснює архітектор. — Наприклад, таблички зі шрифтом Брайля біля ліфтів, маркування поручнів, позначення початку й завершення сходинок. Це “вишенька на торті”, але вона має бути. А її майже ніде немає. І таких комплексів, де все виконано повністю, — одиниці по Україні.

Водночас у центральній частині Ужгорода багато установ уже мають елементи доступності: правильний ухил пандусів, кнопки виклику, тактильні елементи.

— Проблема в тому, що для більшості цих будівель немає задокументованих вимог інклюзивності, — додає Приходько. — Вони частково доступні, але не мають фінального “оформлення”. Натомість для нових будівель такі вимоги є обов’язковими.

Архітектор підсумовує: рух у правильному напрямку є. Робиться повільно, не всюди системно, але прогрес помітний, і це треба продовжувати робити.