Для України, яка вже понад десять років живе у стані війни, що з 2022 року перейшла у повномасштабну, адаптивний спорт – це не просто окремий спортивний напрямок. У нинішніх умовах він стає частиною фізичної та психологічної реабілітації, одним зі способів повернутися до активного життя, знайти підтримку та спільноту, віднайти себе знову після травм і втрат. 

Адаптивний спорт — це будь-який вид спорту, який адаптовано для людей з інвалідністю, травмами, пораненнями, порушеннями здоров’я.  Для багатьох ветеранів та людей, які отримали поранення внаслідок бойових дій, адаптивний спорт дає шанс знову відчути контроль над тілом, зміцнити самостійність, зменшити біль, а головне – відновити внутрішню опору. 

Закон про розвиток та підтримку адаптивного спорту парламент ухвалив навесні 2025 року. Проте на Закарпатті ця історія почалася значно раніше, задовго до появи нормативної бази. При цьому, зростало все з волонтерської ініціативи, особистої мотивації та активності громадського середовища. І ця завзятість не залишилась непоміченою: розвиток адаптивного спорту нині є одним із напрямків, який підтримується з обласного бюджету.

Сьогодні адаптивний спорт на Закарпатті – це вже сформована екосистема й активне ветеранське середовище: команда, відома за межами регіону, власна інфраструктура, федерація, регулярні змагання та спортсмени, які привозять медалі з міжнародних арен. 

Та попри досвід і успіхи, цей напрямок усе ще потребує уваги, підтримки та популяризації. І найкраще про його значення розповідають особисті історії тих, хто прийшов у спорт після війни, хто допоміг цьому руху народитися на Закарпатті і хто утверджує його надалі.

Від громадських ініціатив – до структурованої підтримки від держави

Керівник управління у справах ветеранів Закарпатської ОВА Андрій Поляк розповідає: нинішня система адаптивного спорту в області закладалася зусиллями кількох ентузіастів. А обласна команда з адаптивного спорту CS Gladiator, в якій нині тренується понад 30 ветеранів із пораненнями, спершу налічувала двоє людей.

– Значний поштовх для розвитку адаптивного спорту із подальшим “включенням” області у підтримку йшов від ветеранів “Карпатської Січі” і безпосередньо Тараса Деяка. Спершу вони відкрили спортивний зал у “Юності”, в Ужгороді затим на його базі почали створювати команду. У початків також стояв Костянтин Кашула, який нині очолює Федерацію адаптивних видів спорту області. Закарпаття було другою областю, де зареєстрували таку федерацію, – каже  Андрій Поляк.  

Федерацію адаптивних спортів створили, аби були змога проводити на Закарпатті власні змагання, формувати регламент та правила для адаптивних дисциплін. А з реєстрацією відповідної Федерації – й проводити спортивні турніри з адаптивного спорту на Закарпатті: всеукраїнські змагання “Карпатський виклик” та обласні “Ігри воїнів Карпат”, розповідає керівник Федерації Костянтин Кашула. 

Він і сам – ветеран з ампутацією, який одним із перших почав тренуватися в залі та очолив обласну команду з адаптивного спорту CS Gladiator.

– Цього року ми провели вже 5 обласних змагань, останні відбудуться в Ужгороді 20 грудня. Також організували два всеукраїнські турніри – у липні в Ужгороді та в листопаді в Хусті, – розповідає Костянтин.

Понад 7 млн грн з обласного бюджету на розвиток адаптивного спорту на Закарпатті

Нині Федерація має спортсменів у кількох містах області – Хусті, Тячеві, Мукачеві, Воловці, Чопі. Основні тренування проходять у спортзалі “Юність” в Ужгороді. Загалом же плекають ідею створити маленькі осередки всюди, де є ініціативні хлопці. Так уже цього року завдяки меценатам 5 місцевих спортсменів у Воловці мають можливість тренуватися у себе в селищі, аби не їхати щоразу в Ужгород. 

Окремий напрям – запуск командних видів спорту. Уже незабаром федерація отримає близько 15 спеціальних баскетбольних візків, закуплених за підтримки області, та планує створити баскетбольну команду.

Закупівля крісел колісних для баскетболу – чи не найбільша витрата з обласного бюджету на розвиток адаптивного спорту на Закарпатті. Такі крісла виготовляють лише у Польщі та Великій Британії індивідуально під кожного спортсмена. Для їх придбання спрямували 3,5 млн гривень. Загалом наразі на підтримку адаптивного спорту з обласного бюджету виділили понад 7 млн грн, каже Андрій Поляк. За ці кошти придбали тренажери, тенісні столи, адаптивні ручки для аеробайків та луки та спортивну форму для CS Gladiator.

Адже команда від самого початку створення активно бере участь у всеукраїнських стартах. Цього року спортсмени змагалися у 15 рейтингових турнірах. Такі турніри мають бальну систему, і за їх підсумками формується національна збірна. 

Так до складу української збірної Костянтин Кашула потрапив як єдиний спортсмен від Закарпаття. У вересні ветеран у складі збірної представляв Україну на змаганнях Strong Spirit’s Games у Мадриді. За результатами змагань він виборов одразу 5 медалей, зокрема, здобув “золото” у ривку гирі.

Ветерани встигають не тільки перемагати на змаганнях, але й підтримувати побратимів, які продовжують воювати. Так, влітку передали побратимам з підрозділу WarWar 50 FPV-дронів. Кошти зібрали власними внесками та під час літніх занять зі стрільби з лука, які проводили в лучному тирі в Ужгородському замку та Боздоському парку. 

Наступного року Федерація планує розширювати формати й види дисциплін. Зараз аналізує попит і найбільш “популярні” дисципліни, оцінює потреби в тренажерах і спорядженні. 

Костянтин каже: важливим партнером для них стала компанія “Інтератлетика”, яка закупила першу партію обладнання спеціально для змагань: адаптивні лави для жиму, грифи, тренажери для греблі та аеробайки. Незабаром очікують другу партію – гирі та диски для штанг.

Великий ветеранський простір з мультифункціональним стадіоном в Ужгороді 

Тим часом в області працюють над розширенням інфраструктури, яка передбачатиме інклюзивну складову і була б пристосована для занять адаптивними видами спорту. Зокрема, в СК “Юність” нещодавно відкрили реконструйований спортивний зал, де можуть займатися ветерани, готуючись до Паралімпійських ігор чи Ігор нескорених.

У розробці також – великий проєкт із побудови в Ужгороді масштабного ветеранського простору з мультифункціональним стадіоном на 1500 квадратних метрів. 

– Землю виділила Ужгородська міська рада, тендери проведені, незабаром стартують будівельні роботи. Закарпаття увійшло до п’ятірки пілотних областей, які знайшли землю і кошти для співфінансування проєкту, – розповідає Андрій Поляк.

63 млн гривень виділяє на проєкт Міністерство ветеранів, ще 40 млн гривень – область. У просторі передбачено спортзал, кабінет психолога, реабілітаційні приміщення, майданчик просто неба. За задумом, він має стати осередком для занять спортом, реабілітації та спілкування для усіх охочих. 

На переконання Андрія Поляка, держава вже зараз має вкладатися в адаптивний спорт. Позаяк він не лише може стати точкою опори, дозволяє піднятися над болем та обмеженнями й віднаходити нові сили та можливості. Але й робить людину прикладом і мотиватором – не лише для побратимів, а й для цивільних.

– Ну от дивіться: людина, яка пройшла війну, втратила ногу і тепер витискає штангу на 100 кілограмів. Вона не просто тренується! Це найяскравіший доказ, що вона може більше, ніж людина з руками-ногами, яка в цей же час сидить вдома на дивані та каже: “Погода погана, не піду в спортзал”, – пояснює чоловік.

Каже: після війни Україна зіткнеться з безпрецедентним суспільним викликом. Чи не кожна друга родина матиме когось, хто пройшов фронт, отримав поранення чи втратив близьких. І держава та суспільство мають готуватися до цього вже тепер:

– Ми маємо вкладатися в адаптивний спорт сьогодні. Або ми зараз створюємо умови для відновлення, або завтра будемо витягувати людей із соціальної прірви. І це не ветеран має підлаштовуватися під суспільство. Це ми всі повинні робити кроки назустріч одне одному.

Повернення після поранення і титул чемпіона світу: Владислав Горнодь

З тим, що адаптивний спорт в області потребує всеосяжної підтримки, погоджується Владислав Горнодь. Разом із тим, додає: уваги потребують всі напрямки. Нині Владислав як помічник начальника ГУНП в Закарпатській області з ветеранської політики опікується розвитком плавання та боротьби.

Сам він у спорті з 19 років, неодноразово брав участь і перемагав у турнірах з різних видів боротьби. А цього року – став чемпіоном світу з бойових єдиноборств, де був єдиним з поміж 1600 учасників спортсменом із протезом. 

До повномасштабної війни Владислав Горнодь служив вибухотехніком у Нацполіції та активно займався спортом: японським джиу-джитсу, панкратіоном, ММА, тренував збірну Закарпаття з комбату. У грудні 2022 року, під час розмінування деокупованих територій Харківщини отримав поранення, яке зрештою призвело до ампутації ноги. 

Після лікування та реабілітації Владислав повернувся у спорт, але вже в адаптивний. 

– Щойно став на протез, і вже за місяць пішов у зал. Ще і не ходив нормально: за годину-дві на протезі починала боліти нога, то мусив його знімати. Приходив у зал, позаймався годинку, потім півгодини посидів, відпочив. Вдягнув протез і – додому, – згадує чоловік.

Перше його повернення у сектор змагань стало прецедентом: попри ампутацію, Владислав принципово прагнув змагатися зі звичайними спортсменами. Пояснює:

– За регламентом, спортсмен з інвалідністю має виступати або в параспорті, або у змаганнях з адаптивного спорту на зразок Invictus Games. Але якщо ми говоримо про принцип “рівний – рівному”, то ветеран має право вибирати, де виступати. Якщо я хочу виступати у звичайній категорії, чому мене мають обмежувати?

Перетворити слабку сторону на перевагу

Власним прикладом він також намагається показати іншим ветеранам і спортсменам з інвалідністю, що слабку сторону можна зробити сильною. Згадує, що й сам після поранення і повернення у спортзал вчився працювати по-іншому: змінював техніку і стратегію, підлаштовув стиль під нові фізичні особливості. І зрештою – перетворив свою особливість на перевагу.

– Я тренуюсь зі звичайними спортсменами і знаю, як вони б’ються. А в суперників немає спаринг-партнерів з ампутацією. Тому цим треба користуватися і перемагати завдяки тому, що ви адаптуєтесь. Ось на змаганнях суперник намагається зробити захват за ногу – а там немає стопи. І все – він уже програв кілька секунд. Ці дорогоцінні секунди зрештою можуть бути вирішальними для результату, – пояснює Владислав. 

Заразом ділиться спостереженнями, що в адаптивному спорті найкраще прогресують ті, хто раніше взагалі не мав спортивного досвіду. Каже: йому, спортсмену зі стажем, довелося повністю перебудовувати техніку після травми. Натомість інші ветерани, які прийшли у спорт без попередньої бази, опановують новий стиль значно швидше, адже вчаться “під себе”, без завчених раніше рухів і навичок.

Як приклад згадує історію Василя Оксентюка – воїна 63-ї окремої механізованої бригади ЗСУ, який втратив на війні обидві ноги. Під час реабілітації воїн прийшов на своє перше заняття з джиу-джитсу. А трохи більше, ніж за рік став першим в Україні чемпіоном світу із пара-джиу-джитсу.

“Система поки не працює так, як мала б”

Говорячи про розвиток адаптивного спорту на Закарпатті, Владислав Горнодь зазначає: система поки не працює так, як мала б. Упродовж року після поранення чоловік працював у ветеранській політиці МВС у Києві. Спостерігаючи ситуацію зсередини, каже: столиця значно гнучкіше реагує на потреби ветеранів, а влада й комунальні установи швидше й ширше включаються в підтримку спорту. Тоді як на Закарпатті часто ініціативи тримаються на меценатах та благодійних фондах.

За його словами, сьогодні державні установи працюють занадто вузько й підтримують лише окремі напрямки.

– Є деякі види спорту, яким допомагають, а всім іншим: «Вибачте, у нас немає фінансування». Але це неправильно, бо ветерани різні. Не всі ж хочуть боротися, чи плавати, чи бігати. Хтось, наприклад, хоче грати в бадмінтон. Тому треба думати масштабно й забезпечувати доступ до різних видів спорту, – каже Владислав Горнодь.

Наводить механізм, який міг би стати робочим: комісії, що ухвалюють рішення про підтримку секцій, могли б компенсувати оренду залів приватним тренерам або спортивним клубам. Тоді б ветерани мали змогу тренуватися безплатно, а тренери – мати відповідну компенсацію. 

Такі рішення важливі, бо далеко не всі спортивні заклади можуть собі дозволити безоплатну роботу з ветеранами, каже ветеран.

– Підприємцям потрібно платити оренду, комунальні послуги. Тому їм безплатні заняття для ветеранів могла б компенсовувати держава. Допоки ж ці витрати лягають на самих підприємців або на меценатів, система не може бути стабільною.

Бажання і цілеспрямованість зроблять своє

Саме так – із залученням меценатів та благодійників до співпраці – працює наразі сам Владислав, координуючи роботу секцій з плавання та боротьби. Безплатні секції з плавання для ветеранів і людей з інвалідністю діють у Мукачеві та в Ужгороді. Також в Ужгороді функціонують секції з боротьби, де тренування проводить і Владислав персонально.   

Заняття відкриті не лише для ветеранів чи людей з інвалідністю – сюди можуть приходити й інші тренери та реабілітологи. Це важливо, адже фахівці можуть побачити, як працювати з військовими з різними видами травм, і перейняти потрібний досвід, пояснює чоловік. 

Найважливішим для себе зараз визначає розширення мережі локацій, які працюватимуть стабільно та дозволять залучати ще більше ветеранів до спорту. А в перспективі мріє сформувати команду, що братиме участь у змаганнях різних рівнів. Каже: добрий потенціал вже є, тож вихід на всеукраїнський, а згодом і міжнародний рівень – лише питання часу і системності.

– Не обов’язково одразу вигравати. Головне – почати. З часом, як показує практика, будуть і перемоги. Тому що бажання, регулярність і цілеспрямованість обов’язково зроблять своє, – впевнений Владислав.