Свою першу повість відомий закарпатський письменник Василь Гренджа-Донський почав писати 90 років тому, відразу після вбивства розбійника Ілька Липея 14 вересня 1935 року. Ймовірно, що на таку думку його наштовхнув бестселер Івана Ольбрахта про ще одного карпатського опришка — “Микола Шугай, розбійник”, який вийшов кілька років перед тим. Ясна річ, що аналогії напрошуються одразу.

Як писали про опришків: від Ольбрахта до Гренжі

Звичайно, фінансовий службовець Василь Гренджа, який робочий день проводив за бухгалтерським столом, а поза працею займався ще й редакторською та активною громадською діяльністю, не мав стільки часу й досвіду, як маститий чеський літератор. Іван Ольбрахт писав свій роман не кваплячись, роками збираючи матеріал, щоліта приїжджаючи на кілька місяців до Колочави. Тому він подає не тільки романтичну розбійницьку історію, але й соціальний портрет Закарпаття, який дуже цікавий для читачів поза його межами. Він дивився на наш край приязними очима, але все-таки як людина зі столиці, для якого Срібна Земля, в першу чергу, було екзотикою.

Натомість завдання Василя Гренджі-Донського було цілком іншим. Його не вабили місцеві дивовижі, бо для нього це була звичайна буденність, до того ж вельми непоказна. Однак його вразила доля Ілька Липея, якого він добре знав, бо був не тільки його односельчанином, але й сидів з ним шість років за однією партою. Чому син міжгірського мільйонера стає розбійником і врешті гине від рук жандармів у сорокарічному віці? Між іншим, життя Ілька Липея значно більше підходить для голлівудського трилера, ніж Миколи Шугая. Чого вартує одна втеча зі славнозвісної словацької в’язниці Леопольдів!

І Гренджа вивчає опубліковані матеріали у пресі, спілкується з родиною вбитого, слухає, що розповідають очевидці, поки пише свою повість. До речі, одну з перших в українській літературі Закарпаття загалом (разом із дитячою повістю Ірини Невицької “Пригоди Матія Куколки”).

Ким був Василь Гренджа-Донський для Закарпаття?

Василь Гренджа-Донський був на Закарпатті кимось на кшталт Івана Франка на Галичині — зачинателем багатьох напрямків. Видав першу поетичну книжку українською літературною мовою, першим надрукував збірку поезій за межами краю (у Харкові), перший написав історичну повноцінну повість (“Петро Петрович”, 1937). Був не тільки літератором і газетярем, але й організатором літературного життя. У 1927 році засновує Спілку українських письменників та журналістів. І якби не угорська окупація 1939 року, вимушена еміграція до Словаччини та довгі роки упослідження, талант Василя Гренджі-Донського проявився б повніше. Але й так дванадцять томів його творів вражають жанровим розмаїттям та щирістю почуттів, хоча й там не всі його твори поміщено.

Завдяки Гренджі-Донському маємо збережені нині імена останніх двох розбійників Карпат — Ілька Липея та Юрка Клевця. Без його повісті їхня драматична історія затерлася би в часі, як це стається щороку з різними провінційними подіями, навіть вельми резонансними. Лише талант письменника вихоплює для нас із глибини минувшини яскраві епізоди, даючи змогу бачити історію крізь долі неординарних постатей.

“Ілько Липей” — літературна подія Закарпаття

Повість Гренджі-Донського написана у легкому стилі, який критики назвали “репортажним”. Це цікаве чтиво для масового читача саме в тому популярному жанрі, який в нашому письменстві найменше культивувався — детективи, пригодницька література, репортажистика. Адже українська література мусила весь час служити національній ідеї, боротися за право на окремішнє існування. А розважалися читачі переважно іншомовними авторами.

Для Закарпаття повість “Ілько Липей” — літературна подія з різних поглядів. Адже тут традиція більших прозових форм лише забруньковувалася. І перша спроба та ще й у популярному жанрі була досить вдалою. Про це свідчать як переклади чеською та словацькою мовами, так і три перевидання повісті вже за часів незалежної України.

Перше ж видання побачило світ у львівському видавництві Івана Тиктора з чудовою обкладинкою відомого митця Едварда Козака. У популярній серії “Українська бібліотека”, в якій із 1933 року щомісяця видавалася одна книжка, повість закарпатця з’явилася поруч із такими авторами, як Осип Турянський, Іван Ольбрахт (український переклад “Миколи Шугая”), Андрій Чайковський, Іван Керницький, Юрій Косач, Улас Самчук (знаменита “Марія”), Жуль Верн (“Замок у Карпатах”), Григорій Косинка, Катря Гриневичева (“Шестикрилець”),  Юрій Федькович, Ольга Кобилянська, Галицько-Волинський літопис, Володимир Бірчак (“Проти закону”). І ось дванадцятим твором за 1936 рік у цій престижній серії побачила світ і перша повість нашого земляка. Це свідчить, що Василь Гренджа-Донський і загалом закарпатська література вже розглядалася цілком у русі загальноукраїнської, про що йдеться і  у вміщеній передмові до книжки.

Відгук на повість помістив львівський “Вісник” у 1937 році. Зацитуємо кілька важливих думок: “Автор малює долю Липея в формі репортажу. Ця форма зумовила цілий твір… Трагедія Липея лежала в конфлікті батька з сином: син не смів женитися проти волі батька. Автор пише, що “розбійником зробила Липея доля”. Воно то так, та чи кожний на його місці став би розбійником? Нащо такого твердження? Та ж читач бачив у повісті, що важливу роль відіграв і характер героя. В нас часто люблять обвинувачувати тільки якусь “долю”, а не людей. Повість добра для популярного видавництва. Дивуємося, чому її сконфіскували (у Чехословаччині — авт.), та ж вона менш грізна від Шугая”.

Як би там не було, Василь Гренджа-Донський чудово обрав тему і зафіксував для нас не тільки трагедію останніх розбійників Карпат, але й час, в якому творив. Його твір і через 80 років після першої публікації читається з цікавістю. А в цьому і полягає успіх письменника.

“Про Липея я багато знаю — це ж мій шкільний товариш”

Сам Василь Гренджа-Донський про свою першу повість письмово відгукувався кілька разів. Початковий запис зустрічаємо у “Щоденнику”:

“4 липня 1935, Волове.

Відпустка, ох, золота відпустка! А тепер відкинути всяку розумову працю! Навіть газети не беру в руки. Закину олівець, закину перо, про ніщо не хочу думати, лиш відпочивати. Сьогодні були  ми в “Козяї” на прогулянці з д-ром Бірчаком та д-р Дудикевичем. Варили обід, ловили раків, цілий день бродили по річці…

В околиці сотні жандармів, гонять Ілька Липея.

Про Липея я багато знаю — це ж мій шкільний товариш! Перед роком мій брат випадково стрінув його і вони довгенько балакали. Брат Михайло оповідав про нього цікаві речі.

А ось тепер д-р Бірчак підсуває мені думку написати поему або авантюрну повість про Липея…”

Згодом письменник прокоментував свою повість і в “Спогадах”:

“Трагічна доля мого співкласника Ілька Липея інспірувала мене написати про цього розбійника повість. Коли повість була видана, синок Липея, дванадцятирічний Василько написав мені листа: “Я чув, що ви про мого тата написали книгу. Пришліть її мені, бо в мене нема грошей її купити…”. Я так і зробив.

Видно, читав її і старий Липей, батько Ілька, жертвою котрого впав його син. Старий переказав, що вб’є мене за те, що я так неприхильно змалював його у книзі…

Ця повість вийшла у Львові і через те, що до чехословацької жандармерії я в цій книжці поставився критично, вона була на Закарпатті сконфіскована. Пізніше з’явилися переклади на чеську і словацькі мови”.

“Переслідування зробило Липея диким, цілий ряд грабунків йому приписують, хоча більшість роблять інші на його рахунок”

Найповніше Василь Гренджа-Донський згадав про цей твір в окремій публікації під назвою “Додатки до повісті “Ілько Липей — карпатський розбійник”:

“Розбійник Ілько Липей не є типом своїх попередників. Довбуш і Шугай — це були циніки, танцюри, гультяї, п’яниці, співаки і рівночасно відважні герої, месники свого покривдженого люду. Вони добре знали, за що б’ються. Відплачували злочини і кривди, поповнювані гнобителями на їх одноплемінниках. Це були фантасти, ризикували всім, бо мали перед собою якусь мету.

Супроти них Ілько Липей ані герой, ані розбійник, але нещасно закохана молода людина, жертва свого невмолимого батька-багатія, тирана, деспота всієї липеївської сім’ї, що уважав своїм патріархальним правом керувати долею цілої родини і всіх своїх нащадків.

Ілько Липей — гордий, зарозумілий, з природи інтелігентний і так само впертий, як і його батько. Розбійником його зробили обставини, що змушували жити зайцем. Особливо від того часу, відколи по-дурному напав на групу чеських туристів, щоб забезпечити собі зброю і далековид (бінокль). Туристи вчинили галас, преса підняла ґвалт, сенсація на цілу Європу. Уряд, незадоволений діяльністю місцевих органів безпеки, що вже від двох років не в змозі Липея зловити, змобілізував триста жандармів, не шкодуючи державних коштів. Вже третій місяць три сотні добре озброєних жандармів гонять Липея і досі даремно.

Переслідування зробило Липея диким, цілий ряд грабунків йому приписують, хоча більшість роблять інші на його рахунок. Влада підозрює, що населення стало на бік бандита, харчує його, хоронить і захищає, попереджаючи про кожну небезпеку.

Шкода мені Ілька. Ілько Липей є не тільки моїм земляком, ми спільно росли, разом гралися і протягом шістьох років сиділи на одній шкільній лаві.

Але ми розійшлися. Я пішов у світ, а він зістав вдома, і я з ним втратив зв’язки. Від самого початку його особистого нещастя не перестаю цікавитися його долею. Одначе з’являється прогалина в найбільш критичному часі, і я тяжко знаходжу причину, що змусило його, сина мільйонера, стати розбійником. Вичитую з газет, вивідую від рідні, але всі мовчать, нічого не довідаєшся.

Ось через те, коли від Собранців до Ясіня стоїть триста жандармів із поліцейськими собаками, щоб Ілька Липея привести живого чи мертвого, — і його не знаходять, — я сам наважився відшукати його, щоб нарешті знайти відповідь на запитання, яке мене стало переслідує: яка причина, що з Ілька зробився розбійник?”.

Ілько Липей до ув’язнення був лідером політичної партії у Міжгір’ї

І про останню сенсаційну знахідку. Гортаючи календарі (щорічні збірники), видані на Закарпатті за часів Чехословаччини, побачив знайоме фото. Придивився, прочитав підпис і остовпів. На світлині “Русского земледельского календаря на 1923 год” таки він — Ілько Липей. Сенсація полягала в тому, що на фото його представлено як лідера популярної політичної партії у Міжгір’ї — “Подкарпатського Земледельського Союзу”, до якого належали тоді такі впливові діячі-русофіли, як Йосип Камінський, Михайло Демко,  які були активними протягом усього чехословацького періоду Підкарпатської Русі.

Тобто, до арешту в 1926 році Ілько Липей мав певний період політичної діяльності — був секретарем “Подкарпатского Земледельского Союзу” в Міжгір’ї (тоді воно називалося Волове). Слід зауважити, що на лідерів партій на місцях висували авторитетних і впливових людей. А також — грамотних, ідейних, які могли агітувати інших. Це суперечить образу нещасного закоханого, створеного фольклором і художньою літературою. Одружився 27-річний Ілько в тому ж році, коли був політичним активістом. Його передісторія геть відрізняється від трагедії молодого дезертира Миколи Шугая, про якого писали, що був неграмотним та аполітичним.

Якщо Ілько Липей був громадським діяльним та освіченим, то цілком реалістичною видається твердження Василя Гренджі-Донського про щоденник розбійника, в якому було чимало записів, в тому числі про його симпатиків. Тож тепер слід шукати в архівах цей унікальний документ часу, з якого можемо почерпнути нові дані.

У будь-якому разі постать Ілька Липея віднині заграла новими барвами і цікавість до першого закарпатського детективу про останнього опришка Карпат тільки зростатиме.