Останнім часом усе дужче цінуєш місця, які дозволяють хоч ненадовго сховатися від реальності. Одним із таких «бункерів» для мене є якісна музика. Ще краще, якщо вона у живому виконанні. Ти розчиняєшся в звучанні і над головою наче розкривається гігантська парасолька невидимої ППО, що захищає від психоемоційних прильотів.
Так я розмірковувала, дивлячись на барвистий купол колишньої ужгородської синагоги, а нині Закарпатської обласної філармонії, під час одного з трьох концертів ІХ Фестивалю сучасної духовної музики. Виявляється, такі твори заземляють, добре впорядковують думки і структурують навколишній хаос.
Поспішаючи на концерт, дорогою думала, чи вдасться організаторам зібрати людей, бо саме цього дня в Будапешті проходив концерт Imagine Dragons. Багато моїх знайомих дівчат скористалися шансом побачити рок-кумирів, давно купили квитки і соціальні мережі рясніли дописами про передчуття вражень від видовищного шоу.
Тим не менше, зала філармонії була вщент наповнена. Серед присутніх було багато молодих людей. Художньому керівнику Камерного хору «Кантус» Емілу Сокачу за 39 років існування колективу таки вдалося заразити ужгородців вірусом любові до глибокої музики. І фестиваль, який вимушено зробив паузу аж на 6 років, знову відкрив обійми своїм шанувальникам. А вони, шанувальники, із задоволенням загорнулися в них. Особливо терапевтична дія таких концертів відчувається зараз.
Якось я писала інтерв’ю з Емілом Сокачем на цю тему. Він сказав, що з війною побачив більшу потребу людей в духовній музиці. Українці потягнулися до неї як до джерела очищення, заспокоєння і зцілення змученої нервової системи.
Перший фестивальний день був присвячений творам французького композитора Моріса Равеля. Виконував їх Академічний симфонічний оркестр Закарпатської обласної філармонії, а концерт для фортепіано з оркестром наче спеціально був написаний для відомого піаніста, народного артиста України Йожефа Ерміня – настільки органічним він був у своєму виконанні.
Симфонічний оркестр – моя особлива любов. Навіть світові хіти поп- чи рок-співаків мені більше подобаються в оркестрових версіях, а художній фільм має більше шансів від мене отримати високу оцінку, якщо сюжет і гру акторів підсилює симфонічне звучання.
Не дивно, що для цього фестивалю вибір першого концерту пав на Равеля. Елегантний, вишуканий, витончений французький композитор першої половини ХХ століття. Моріса називали продовжувачем імпресіонізму в музиці. І дійсно, окремі звуки нагадували дрібні мазки пензля живописця, що творили мерехтливу картину, фіксуючи прекрасну мить.
Через ряд від мене позаду сидів художник Тарас Табака. Подумалося, що саме така музика надихає його писати картини і, можливо, саме в цю мить і під ці звуки, в його голові створюється якийсь образ, який потім втілиться в прекрасний витвір візуального мистецтва.
Для участі у другому концерті були запрошені спеціальні гості: Національний ансамбль солістів «Київська камерата» й всесвітньо відоме американо-канадське подружжя — диригентка Кері-Лінн Вілсон та генеральний директор нью-йоркської «Метрополітен-опери» Пітер Гелб. Виявляється, пара має українське коріння. Тендітна Кері у білій вишиванці з тризубом виглядала дуже зворушливо, розмовляла українською, вшанувала пам’ять загиблих хвилиною мовчання, а коли почала диригувати — заворожила своєю майстерністю. Ансамбль виконував твори сучасних українських композиторів. Цей концерт не залишив сумніву: якщо Україна має таку музику, таких виконавців, то це і є наша велич, багатство, національне надбання, ідентичність, яку так завзято намагаються знищити росіяни. Надзвичайно сильний, потужний концерт, який іще довго пам’ятатимеш.
І в останній фестивальний день виступив «Кантус» із новою програмою «Надія». Цей концерт відбувся у залі Закарпатського обласного художнього музею ім. Й.Бокшая, де саме проходить виставка картин із фонду Сумського музею. Архип Куїнджі, Микола Пимоненко, Іван Айвазовський, Ілля Рєпін, старовинні українські ікони … і хорова молитва «Милість миру» авторства Євгена Станковича, дивовижна у своїй досконалості виконання. Здавалося, ця багатоголоса музика здійнялася високо над Ужгородом, зеленими горами, полинула східніше до Львова, потім до дзвіниць київських соборів, потім ще далі над рівнинами й степами, до наших хлопців і дівчат в окопах. «Милість миру» звучала над змученою, зраненою Україною. Неможливо, щоб її не чув Бог. Ця музика проникала у єство, у кожну клітину тих, хто прийшов на концерт. На очах багатьох бриніли сльози, а по закінченні твору ніхто не насмілювався порушити тишу – настільки вона була чистою і величною.
Фестиваль сучасної духовної музики — одна з кращих цьогорічних культурних подій в регіоні. І нас, закарпатців, можна тільки привітати з тим, що маємо змогу торкнутися справжнього музичного мистецтва.