Нещодавно в Ужгороді презентували нову книжку Володимира Мороза, сучасного дослідника із Тернополя, який міцно пов’язаний із Закарпаттям. Він видав уже декілька ґрунтовних праць, присвячених історії Мукачівської греко-католицької єпархії, за що двічі ставав лауреатом єпархіальної премії імені Михайла Лучкая. Він — кандидат історичних наук з 2015 року, викладає в Українському католицькому університеті у Львові. Пан Володимир є головним редактором греко-католицького аналітичного часопису «Патріярхат» та досліджує закарпатську минувшину вже понад десять років.

«В дитинстві нелегально слухав радіо з Ватикану»

— Пане Володимире, на Закарпатті знають ваші книжки, але мало що відають про їхнього автора. Розкажіть трохи про себе.

— Я народився в селі Нижчі Луб’янки 26 квітня 1982 року. Це велике село під Збаражем на Тернопільщині. Мешкала наша родина разом із дідом Володимиром Козаком і бабусею Євгенією. Вони й опікувалися нами, бо мама з татом працювали на заводі в місті. Так що я зростав при дідові, який розповідав чимало цікавого, адже сорок років пропрацював ковалем. Мене і назвали на честь нього.

Це була типова галицька селянська родина, де ґазди – мої прадіди – колись виїжджали до Америки, там важко гарували, аби купити вдома шматок поля й лісу, який потім радянська влада відібрала. Дід мені показував, де була наша земля. Так що я зростав звичайним сільським хлопцем, який пас корову, як і всі мої однолітки. У батьків нас було троє, маю молодші сестри – Оксану і Василину.

Як уже згадував, нашим вихованням переважно займалися дід з бабою. І те старше покоління на мене сильно вплинуло, бо вони пам’ятали часи, які ми не застали.

І вперше до церкви мене повів саме дід на Вербну неділю, коли дозволили  нашу греко-католицьку церкву. Бо доти вона стояла зачиненою.

— А на Тернопільщині яка конфесія переважає?

— Греко-католиків більшість. Але є і православні, бо північ області – це колишня Волинь. Там, до речі, Російська імперія ліквідувала греко-католицькі церкви найпізніше – у 1820-1830-х роках.

— А як село жило без церкви?

— Ми слухали радіо з Ватикану. Пам’ятаю, як ми молилися навколішки біля великої радіоли, звідки ловили трансляцію української служби Божої. Бабця клячала з нами, онуками. До речі, це радіо зберегли вдома як реліквію.

Тож не дивно, що перші мої яскраві дитячі враження пов’язані з церквою. Пам’ятаю у 9 років ГКЧП в Москві, виступ путчистів по телевізору і як у них тряслися руки. В селі боялися, що нас, українців, знову вивезуть у вагонах на заслання, як це було в 1940-х роках.

— А як ви зацікавилися історією?

— Перша моя книжка з історії – три вступні томи «Енциклопедії українознавства». Ми були з батьками в Тернополі, і я попросив їх мені купити. Це було на початку 1990-х років.

— Але ви тоді ще були замалим…

— Так, але вже цікавився історією. До речі, по батькові я Володимир Романович. Щось княже вчувається у цій традиції імен нашого народу.

— Тож не дивно, що вступили на історичний…

— Я вчився в Тернопільському педагогічному університеті імені Володимира Гнатюка, який, до речі, теж тісно пов’язаний із Закарпаттям.

Цікаво, що в школі хотів бути фізиком. Мене цікавила радіоастрономія, різні теорії і моделі всесвіту тощо.  Але мама мене відговорила: «Дитино, та то ж у Київ треба їхати, так далеко вчитися,  а тут маєш під боком Тернопіль». Тож я її послухав і обрав історичний, оскільки історію теж любив.

«У Львові читаю курс з історії Мукачівської єпархії»

— І з чого ви починали як історик?

— Під час навчання я писав наукові праці з археології —  досліджував вірування первісних людей, Трипільську культуру. Їздив на археологічні розкопки в Галич до відомого археолога Тараса Ткачука.

— А чому саме археологія?

— Це гарне тренування для мозку. Бо маєш мінімальний набір даних і треба з них скласти цілісну картину, як кубик Рубіка. Дуже добре розвиває аналітичну уяву, там великий простір для реконструкцій.

— Але археологом ви не стали?

— Коли закінчував університет, я одружився і постала потреба забезпечувати сім’ю. Тож я подався в газетярство, де пройшов шлях від репортера до головного редактора. Там пропрацював 12 років. Спочатку в тижневику «РІА плюс», потім ще в газеті «20 хвилин», що виходила щодня. Журналістика – дуже добра життєва школа.

— А що ви робили?

— Все, що треба. Бігав, куди посилали, бо журналіста, як і вовка, ноги годують. Потім був випусковим редактором, а в останній рік – головним редактором. Паралельно писав дисертацію по ночах. Я вдячний дружині Валі за підтримку. Адже писати дисертацію, працюючи журналістом, бувши одруженим, виховуючи двох дітей, самі розумієте – ще той виклик.

— І про що дисертація?

— Я досліджував соціальне вчення Української греко-католицької Церкви про гідність людини, демократію, політику. Як Церква розуміє ці поняття. Це робота на межі політології, філософії та історії. Я обрав період від 1987 року по 2014 рік — початку війни на сході України. Захистив її в  Інституті філософії Академії науки України в Києві у вересні 2015-го.

— А чому саме таку тему обрали?

— Хотілося досліджувати щось актуальне. Коли бачиш, що твоя країна переживає великі зміни, то прагнеш їх осмислити, пояснити для інших. Хочеться бути корисним для свого народу. Видав з теми дисертації багато статей, але окремої книжки ще не підготував. Сучасність – дуже плинна, тож хочеться, аби пройшов певний час, робота відстоялася.

В Українському католицькому університеті і в Тернопільській греко-католицькій семінарії та академії я читаю, зокрема, курси про соціальне вчення УГКЦ. Теж в УКУ читаю курс з історії Мукачівської єпархії та її монашества. Мені зараз цікаво викладати, хочеться ділитися своїми знаннями.

— А чому подалися в науку?

— Дванадцять років в журналістиці мені вистачило. Зрозумів, що певний етап життя закінчився. Я захистив дисертацію і з 2017 року став працювати науковим співробітником Інституту історії церкви. Фактично з нього почалося відродження Українського католицького університету в Україні, бо раніше УКУ працював в Римі. Його заснував ще кардинал Йосиф Сліпий.

Одним із перших проєктів інституту був збір свідчень про діяльність підпільної Церкви, в тому числі і на Закарпатті. Наш архів нараховує понад 2200 записаних інтерв’ю, понад 5 тисяч документів та стільки ж фотографій.

В Інституті історії церкви досліджують здебільшого сучасну історію — XX-XXI століття. Я, напевно, займаюсь найдавнішими темами. Мій інтерес зосереджений переважно довкола історії українського чернецтва.

«Закарпаття – не єдиний порубіжний регіон України»

— А коли стали займатися Закарпаттям?

— З 2011 року. Я з колегами тоді працював над книжкою про василіянські монастирі Галичини і Закарпаття.  Оскільки мав журналістський досвід, то хотів усе роздивитися сам, за принципом: не пиши про те, чого не бачив. Так я об’їздив Закарпаття.

— Але це була не перша ваша книжка?

— Першими вийшли «Замки Тернопілля». А коли познайомився із закарпатськими ченцями, вони запропонували написати про історію Боронявського монастиря. Я зацікавився, почав їздити в архіви – як у церковні, так і державні. Більше двох років над нею працював, і в 2017 році вона побачила світ у видавництві УКУ під назвою «Світильник віри: історія Боронявського монастиря на тлі епох».

— А далі вийшла книжка «У серці Мараморошу: історія греко-католицької спільноти Дубового й околиці»…

— Так, у тому ж році я познайомився з отцем Теодором, настоятелем монастиря у Дубовому, майбутнім єпархом Мукачівської греко-католицької єпархії.

Він побачив книжку про Боронявський монастир і запропонував написати таку про Мараморош. А це цікавий регіон, дуже консервативний. Тут можна знайти в побуті реалії, які були актуальними кілька століть тому й досі збереглися.

Загалом історія Мукачівської єпархії дуже барвиста. Можливо, через це трохи відлякує дослідників, бо треба багато в що вникати, розбиратися глибше. А мене навпаки – це привабило.

Два роки досліджував церковну історію Дубового й околиць. Бо такі  книжки слід писати в архівах. Не розумію тих авторів, які переказують вже розказане. Дослідник мусить вводити нові факти.

— Третьою стала книжка вибраних праць Анатолія Кралицького «Ми діти преславної України»…

— Насправді четвертою, бо ще у 2020 році вийшла книжка «Крізь століття під покровом Богородиці. Дерев’яна Покровська церква в Національному музеї народної архітектури та побуту України». Це дослідження про храм, яким спершу стояв на Закарпатті в селі Плоске, потім – у селі Канора, а відтак – у музеї в Києві.

Якщо ж повернутися до ієромонаха Василіяна Анатолія Кралицького, то мені цікаві яскраві постаті Закарпаття. Їх є чимало. Наприклад, такі церковні історики, як Йоаникій Базилович, Михайло Лучкай, Василь Гаджега, Гліб Кінах,  Олександр Баран.  Це настільки колоритні автори, що коли їх читаєш, то наче з ними розмовляєш.

Мені захотілося зібрати історичні твори Анатолія Кралицького, багаторічного ігумена Мукачівського монастиря. Це був наразі мій найтриваліший проєкт, над яким я працював п’ять років. Довелося довго посидіти, бо часописи де він друкувався, розсіяні по всьому світу. До того ж він мав 25  псевдонімів і криптонімів, аби уникнути неприємностей з угорською владою. Відчуваю до Анатолія Кралицького велику повагу. Він був ідейною людиною, яка багато трудилася, не боялася вчитися у зрілому віці і ділитися своїми знаннями з іншими. На жаль, не дожив до 60 років.

— Чим цікаве Закарпаття?

— Це порубіжний регіон. Але в нас таких чимало. І Галичина порубіжна, і Одещина, і Чернігівщина, наприклад. Україна тут не є унікальною, бо такі межові регіони є в кожній країні. Але ми особливі своїм досвідом.

Ця порубіжність народжувала як великих борців, так і великих пристосуванців. Вони всюди є: і в Галичині, і на Волині, і в поляків, і в німців. Це властивість людської натури. Та мене приваблюють ті, хто, попри все, не здавався, не складав рук, залишався самим собою. Бо мав велику любов і шану до свого упослідженого народу. Такими були, зокрема, ченці-василіяни Анатолій Кралицький та Павло Мадяр. Вражає сила духу цих людей.

— Про останнього ви теж упорядкували книжку під метафоричною назвою «Апостол Закарпаття». Чому взялися за цю роботу?

— Я впевнений, що це свята людина, яка весь час служила в підпіллі, катехизувала, євангелізувала.  Причому навіть читаючи архіви КДБ, бачиш, що їхнім агентам нема що Павлу Мадяру закинути, нема за що зачепитися. Йому вдалося вижити у часи СРСР, не в останню чергу через видалену легеню. Радянські карателі вирішили, що інвалід, який працює у міжколгоспній будівельній бригаді, довго не протягне, хоча й не випускали його з уваги.

Було чимало обшуків, причому під час трьох конфіскували все, що знайшли. Так пропало чимало його творів. Дещо він відновив з пам’яті, щось ходило по руках, бо він роздавав свої праці читати. Тепер мені цікаво їх зібрати. Це як клубочок розплутувати, є тут свій азарт для історика.

Я вже чверть життя присвятив дослідженню Мукачівській єпархії, але весь час знаходжу для себе щось інтригуюче. Зрештою, комусь потрібно досліджувати нашу непросту історію.