Минулого тижня ми з колегами з’їздили у Нижньоворітську громаду, де будується перший на Закарпатті вітропарк. Саме тут, за задумом забудовника і погодженням місцевої громади, має з’явитися 16 вітроустановок.

4 вітряки на локації вже працюють, генеруючи електроенергію. П’ятий та шостий – змонтовані й на етапі підключення.

Попередньо низка екологів називають локацію під ВЕС у Нижніх Воротах компромісною. Тут колись були пасовиська й сінокоси, сама територія є відносно урбанізованою і пролягає вздовж дороги, тож значного негативного впливу на довкілля начебто не мало бути. Остаточно підтвердити це має процедура оцінки впливу на довкілля. І ось тут залягає той розлам, який зі шаленою швидкістю перетворюється на провалля. 

Провалля, в якому всі ми цілком імовірно можемо втратити інші цінні гірські території, а в доважок отримати ризики стихійних лих внаслідок вирубаних під вітропарки лісів та знищених важкою будівельною технікою високогірних полонин.

Дорогою до вітряків

…Ми підіймаємося до одного з працюючих вітряків, ковзаючи на роз’їждженій ґрунтовій дорозі. Напередодні тут йшов дощ, гори парують: лопаті вітряка, що височіє попереду, то вигулькують з молочної димки, то знову ховаються у ній. 

Здалеку здається, що турбіна працює безшумно, але в міру наближення ця ілюзія зникає: вітряк гудить, розрізаючи повітряні потоки.

«Це зараз ще не дуже вітряно, при доброму вітрі люди в селі за 2 кілометри його чують. А взимку, коли морози міцні, на лопатях намерзає крига і зупиняє їхній рух – спрацьовує автоматика», – каже екологиня Оксана Станкевич-Волосянчук, з якою йдемо поруч.

Пані Оксана приїхала з нами, аби на місці показати й пояснити, чим може обернутися для Карпат агресивний наступ «дружньої» вітрової енергетики на високогір’я. 

Власне, вона – одна з тих фахівчинь, котра говорила про відносну непроблемність для довкілля від спорудження ВЕС у Нижньоворітській громаді. Аж допоки не з’ясувалося, що проблема полягає в іншому: будувати вітряки навіть на цій території забудовник починає, обходячи дозвільну процедуру – без отримання висновку оцінки впливу на довкілля. 

Обійти процедуру

Схема нехитра: спершу оформити погодження на підготовчі та будівельні роботи в Державній інспекції архітектури та містобудування (для цього ОВД не потрібна), зробити котлован, залити його бетоном і встановити саму башту. А коли висновок ОВД буде погоджений Міндовкіллям – просто доєднати саме вітроколесо з лопатями й запустити вітряк у роботу.

У такий спосіб, каже пані Оксана, процедура проходження оцінки впливу на довкілля просто нівелюється. Але що гірше: навіть коли у висновку екологи вказують, що на тій чи іншій території знайдені цінні види флори чи фауни, включно з червонокнижними, Міндовкілля дивним чином може цей факт проігнорувати й чомусь видає позитивний висновок, не заперечуючи проти будівництва. Яке, в принципі, вже відбулося – ми ж пам’ятаємо: башта вже стоїть, залишається лише змонтувати до неї лопаті… 

Посічена земля і зрізані схили

…Підходимо до велетенського вітряка, що поволі крутиться. Довкола нього – посічена ровами земля, в яких після дощу накопичилися калюжі води. Периметр переритої під 1 вітротурбіну землі сягає близько 1,5-2 гектари. Чимала площа, бо ж як інакше залити фундамент глибиною у близько 3-х метрів. 

Поруч із працюючим вітряком лежить фрагмент ще одного – зовсім поруч саме триває монтаж наступної вітроустановки. До будівництва, де працює кран, йдемо поволі – обережно дивимось, куди ступати, аби не втратити рівновагу на ковзкій розмоклій, розбитій вантажівками дорозі. Її прокладали спеціально під будівництво на місці колись наявної пішохідної стежки, пояснює пані Оксана.

Вже дійшовши до ділянки, де монтують ще один вітряк, бачимо зрізаний схил гори: майданчик під будівництво вирівнювали, знявши рослинний покрив і змінивши існуючий до цього рельєф. 

На майданчику лежить, чекаючи свого часу, ще один фрагмент майбутньої башти вітряка з надписом «Френдлі» (з англійської “дружній”), і цей надпис посеред усього побаченого скидається на блюзнірство. 

«А тепер уявіть, як все це — зрізані схили, роз’їжджені важкою будівельною технікою дороги, знищення рослинності, риття кількаметрових котлованів під бетонний фундамент –  переноситься на високогір’я і цінні карпатські полонини», – з прикрістю каже Оксана Станкевич-Волосянчук, спостерігаючи за роботою крана. 

Бо ж у перспективі «Вітропарки України» запланували ВЕС одразу на кількох гірських хребтах. Серед планованих під будівництво десятків вітроустановок – цінні високогір’я, як от Привододільний хребет, Лютянська Голиця, гора Остра, полонина Красна, яка є частиною заповідного Свидовецького масиву, полонина Руна.

А ще під загрозу потрапляє і розкішна полонина Боржава, де свого часу так само протискали будівництво вітропарку зі 100 вітряків, аж допоки екоспільнота у співпраці з юристами не зупинили ці намагання у суді. 

Адже якщо «апробована» у Нижньоворітській громаді схема з обходом процедури оцінки впливу на довкілля надалі буде застосована на інших високогірних локаціях, вона цілком може бути використана й для повторної ініціативи забудови вітряками ще й Боржавського хребта.

Увертюра до катастрофи

Побачене у Нижньоворітській громаді будівництво справляє гнітюче враження. Уявляти, як вантажені самоскиди десятки разів на день виїжджають у високогір’я, ковші екскаваторів здирають рослинність і вибирають на глибину ґрунт, аби залити потім ці вирви бетоном, як безповоротно змінюються унікальні ландшафти хребтів – майже фізично боляче.

«Хана Карпатам й полонинам» – думаю гірко на зворотній дорозі до нашої автівки, яка чекає на нас на трасі. Але на денці свідомості все ж зберігається примарна надія, що запобігти непоправному все ж вдасться, адже екорух системно намагається достукатися в усі можливі структури.

Ця сама думка, задмухуючи надію, навідає мене знову буквально за пару днів після повернення з Нижньоворітської громади, коли переглядатиму відео з початком підготовчих будівельних робіт на Руній. 

На полонині забудовник, так само використовуючи схему отримання дозволу на роботи від ДІАМ, почав зміцнювати бетонну дорогу, що веде на Руну. Перед цим до полонини проклали лісову автодорогу, зрубавши праліс – знищили 114 буків віком до 200 років. Цей загарбницький будівельний наступ на гори й полонини не зупиняють жодні органи контролю та структури. 

А отже, найближчим часом з великою ймовірністю на Руній, попри застереження вже й всеукраїнських потужних екоорганізацій, як от WWF-Україна та Українська природоохоронна група, вже почнуть рити фундамент під вітряки: схема з отриманням дозволів в обхід екологічного висновку виявилася робочою. На черзі ж – й інші ділянки високогір’я, заплановані під ВЕС.

«Чому вони це роблять? Що ж це за така зелена енергетика, яка знищує гірські системи? Навіщо вони пруть в унікальне високогір’я, ігноруючи всі застереження? Чому не можна будувати вітряки з меншою шкодою на інших, менш цінних територіях? Адже інших Карпат у нас нема й не буде?» – безперервно прокручую ці питання в голові на шляху додому й озвучую їх пані Оксані.   

«Бо можуть. Бо у горах вітер завжди є гарантовано, хоч в цілому Закарпаття – найменш вітряна область. Бо їм все одно. Бо опісля – хоч потоп», – каже екологиня.

І згадка про потоп, до речі, у випадку, якщо (коли?) вітряки у високогір’ях збудують, стане не приказкою, а цілком реальною помстою природи: потоки води з гір через незворотні ерозійні процеси ніщо не зупинятиме. 

Те, що зараз відбувається у Нижньоворітській громаді – не катастрофа. Те, що зараз відбувається на полонині Руній – увертюра до неї. І як цю катастрофу, що невпинно розгортається, зупинити – бозна. Бо порушувати кримінальну справу, коли праліс вже вирубаний – це, звісно, добре. Але багатовікові дерева вже не повернеш. 

Як не повернути й унікальні цінні гірські системи, якщо важка будівельна техніка дістанеться до хребтів. Скільки б кримінальних справ потому б не відкривали.