Домбоківскій жіночий православний монастир – це один з відомих центрів духовної православної релігії і культури на Закарпатті. Монастир має складну історію становлення і відновлення. Згадуючи про монастир, не треба забувати і про його засновника, славному батька Івана, в миру Іван Іванович Карбованець.
Враховуючи те, що більшість оточуючих прілаторічніх земель у сіл Великі Лучки, Домбоки, Червеньово, Зняцьово, Ракошино, які колись належали графу Шенборну, після того, як Підкарпатська Русь (нинішнє Закарпаття) на початку 20-х років увійшла до складу Чехословаччини, були розділені між жителями названих сіл, то виникла необхідність навчання селян азам агрономії, тваринництва і ветеринарії. Для даних цілей уряд Чехословацької республіки і створило господарську школу в селі Домбоки.
Православний священик Іван Іванович Карбованець (отець Іоанн), який мав парафію в с. Червеньово, будучи уродженцем села Невицьке, продав свою землю під будівництво теплової електростанції і за виручені гроші викупив господарську школу і навколишні землі в с. Домбоки. Приміщення господарської школи і землі отець Іоанн подарував православної церкви, на базі якої в 1928 році був відкритий жіночий монастир. На реконструкцію господарської школи під потреби монастиря збиралися пожертви віруючих. Цікаво, що значну частину коштів дали віруючі греко-католицької церкви, адже на початку 20-х років ХХ ст. православна церква на Закарпатті була нечисленною, її віруючими були в основному представники бідних верств населення. За Чехословацької республіки між представниками різних релігійних конфесій існував мир, злагода і взаєморозуміння, і тих проблем, з якими зіткнулися миряни наприкінці 80-х і впродовж 90-х років, тоді і в помині не було.
Думаю, що життя, самопожертву і подвижництво Івана Івановича карбованців вимагає окремого і детального вивчення. Його самовіддане служіння богу і людям може бути зразком для молодого покоління в наш нелегкий і складний час.
Можу привести стисло один з таких прикладів, коли влітку 1944, за активного сприяння отця Іоанна було врятовано 150 дітей Орловського дитячого будинку у віці від шести до п\’ятнадцяти років, яких фашисти відправляли на Захід при відступі.
Згадує сестра Люба, монахиня Домбоківського монастиря, яка прослужила Богу в монастирі від 15 до своїх нинішніх 79 років:
\”В середині літа 1944 року декілька вагонів з російськими дітьми були причеплені до німецькому військовому ешелону, який був відправлений через Верецький перевал на тереторії Підкарпатської Русі. Росіяни дуже сильно наступали і тому німцям було не до дітей, вагони у Сваляви від\’єднали від ешелону. Дітей залишили напризволяще в поле. Директор дитячого будинку, колишній російський емігрант, поїхав в м Ужгород і там в Червоному Хресті зустрівся з отцем Іоанном і попросив у нього допомоги.
Два тижні діти Були без усякої допомоги. Тільки завдяки жителям навколишніх сіл, які приносили їжу, діти не померли голодною смертю.
Отець Іван перейнявся співчуттям. Поговорив з ігуменею монастиря та селянами сіл Домбоки, Червеньово, щоб до приходу Червоної Армії дітей якось утримували. В Червеньово були кілька порожніх будинків, в яких колись жили євреї, яких німці вивезли.
Отцю Іоанну допоміг один угорський офіцер, який квартирував у Червеньово: дав дві вантажівки, на яких вночі дітей привезли в околиці села. У саме село боялися везти, щоб хтось не доніс про допомогу офіцера, адже його могла чекати тоді смерть. Які це були запущені дітлахи: брудні, голодні, в волоссі блохи. Ми з селянами два дні їх відмивали і переодягали в чисте. Завдяки Богу, діти дочекалися своїх визволителів.
Коли командувач фронтом генерал Петров дізнався про порятунок 150 дітей, приїхав нас подякувати. Зайшов з ігуменею в церкву, розстебнув кітель, витягнув маленьку іконку Божої Матері, приклав її до чудотворної ікони, копії Афонської ікони Божої Матері, яку парафіяни в 1938 році привезли від гробу Господнього з Єрусалима, поцілував обидві ікони, а малу іконку сховав знову під кітель . Довго молився генерал і плакав так, що підлога у ікони Божої Матері була мокра від сліз.
Попрощався генерал Петров з монахинями і пообіцяв, що нова влада допоможе монастирю. Але допомоги ми так і не дочекалися. З 1959 до 1991 року ми 32 роки були вигнанниця в Мукачівському монастирі на Чернечій горі. Слава Богу, ми знову в своєму рідному домі. \”- Так закінчила свою тиху і смиренну розповідь сестра Люба.
Зараз в монастирі більше 30 монахинь служать Господу і допомагають віруючим, які приходять до монастиря помолитися і за Божою підтримкою..
