Святвечір по-закарпатськи: 12 страв, дідух і карачун, умивання снігом та кінь в оселі

05 січня 2017 21:13 Переглядів: 7416 Коментарів: 0 Друкувати

Свята Вечеря є символом родинної єдності в очікуванні справжнього дива – народження Божого Сина у людському тілі. Сім’ї сідають вечеряти після того, як на небі засяє перша зірка – як і та, що колись, більше двох тисяч років тому, сповістила про народження Божого дитя у Вифлеємі. Здавна українці вірили, що дотримання різдвяних вірувань принесе в дім здоров’я, добробут та злагоду для всієї родини на увесь рік.

Видання «Закарпатський кореспондент» підготувало для читачів добірку давніх звичаїв та обрядів на Святвечір, популярних на Закарпатті. До слова, в УжНУ у рамках фольклорної практики студенти фіксують народні вірування, поширені в різних районах області, тим самим роблячи вклад у збереження традицій.

Про різдвяну обрядовість, зокрема на Святвечір, говоримо з Оксаною Тиховською, доцентом кафедри української літератури ДВНЗ «УжНУ». Вона розповідає:

«Різдвяні свята є важливою частиною життя українців, оскільки акцентують на єдності маленької родини, великого роду й цілої нації. З іншого боку, вони дарують віру в можливість почати все з початку, з чистого аркуша. У старому році залишаються сварки, хвороби, докори сумління, а в новому з моменту народження Ісуса Христа, зі Святого вечора символічно починається новий цикл, котрий психологічно налаштовує людей на оптимістичне світосприйняття, вселяє віру у зміни, які обов’язково покращать якість життя й з’явиться змога реалізувати все задумане. Різдво дарує людям віру в переродження особисте й суспільне, в очищення душі й колективної свідомості. Саме тому з давніх-давен існує багато ритуалів та словесних формул, які, на переконання наших предків, здатні сприяти такому переродженню й очищенню».

Основні страви, сіно-золото й очищення снігом

Напередодні Різдва, 6 січня (25 грудня за старим стилем), господині зранку починали готувати страви на Святвечір, яких мало бути дванадцять. Основними стравами зазвичай були кутя, кисіль, вареники з картоплею та капустою, підбивана фасоля та горох, голубці з картоплею або рисом, пампушки з маком та горіхами, в Галичині – борщ з вушками (борщ з пельменями, начиненими грибами).
Багато різноманітних пісних страв мали навіщувати добрий врожай овочів, фруктів, злаків.

Перед вечерею гасили світло, і господар у темноті заносив до хати в'язанку соломи. Господиня питала: «Що вносять до хати?», а чоловік відповідав: «Золото!» Тоді запалювали свічку й усі разом починали розкидати по підлозі солому, кричали «звірячими» голосами, наслідуючи домашніх тварин, що мало накликати значний приплід худоби. Діти після вечері бавилися в тій соломі, шукали горіхи та яблука, а батько казав їм кудкудакати як кури, аби кури добре неслися. Під скатертину, застелену на святковому столі, господар клав сіно, яке отримувало назву "баба", а з соломи в’язав "діда" (дідуха) і ставив у кутку кімнати.

Українці з давніх-давен вважали, що в дідуха на Різдво вселяються душі померлих родичів (діди, прадіди) і у такий спосіб прилучаються до родини, дітей та внуків. Хоча існувало й більш архаїчне повір’я, мовляв, в колоски, з яких сплетений дідух вселяється дух поля (щоб перезимувати), а під час засівання нив покидає хату й сприяє швидшому проростанню злаків. На Різдво дідух інколи прикрашали цукерками, різнокольоровими стрічками, іншими прикрасами (подібно до того, як зараз прикрашають ялинку).

У деяких селах Карпат існував звичай заводити до хати коня, аби ціла родина була сильна й здорова, як ця тварина. Господар водив коня по хаті обережно, щоб нічого не пошкодити. А в кого не було коня, ті водили по хаті козу. Після цього обряду господар ішов до стайні годувати всю худобу, що там була. На Святий вечір всі домашні тварини мали бути ситі, бо вважалося, що в цей день вони можуть розмовляти. І якщо господар добре їх не накормив, то вони нібито можуть проклясти усю сім’ю.

Святвечір по-закарпатськи: 12 страв, дідух і карачун, умивання снігом та кінь в оселі

Після того, як голова родини обійшов все господарство і зійшла перша зірка на небі, усі члени сім’ї разом ішли вмиватися снігом, виконуючи своєрідний обряд очищення (від хвороб і негараздів). Якщо ж снігу на Різдво раптом не було, вмивалися водою з криниці (цей обряд був обов'язковим). У долоні клали гроші і промовляли: «Такі би сь ме були здорові і багаті, як вода взимі і гроші в долонях».

Тоді родина заходила до хати, всі молилися і сідали за стіл. У Колочаві перед вечерею клали у миску розжарене вугілля, поливали його водою з ладаном і виголошували молитву в ореолі пари та своєрідних пахощів.

Святвечір по-закарпатськи: 12 страв, дідух і карачун, умивання снігом та кінь в оселі

Потім вітали одне одного, бажаючи різних гараздів.

Господиня під час Святвечора сама подавала всі страви. Цікаво, що ніхто, крім неї, не мав права вставати з-за столу, поки не закінчиться трапеза. Першою стравою була кутя, а потім всі інші. Після вечері зв’язували ложки докупи, а стіл, за яким сиділа родина, обв’язували ланцюгом, аби родина не розпадалася, трималася разом.

Трохи ворожіння

На Святвечір у деяких селах Закарпаття існував ритуал ворожіння: під час коляди ставити на кут стола стільки вуглин, скільки є членів родини. Коли вуглик не гас, а згорав і перетворювався на білий попіл, це віщувало здоров'я й удачу в роботі для того, кого цей вуглик символізував; а чий вуглик гаснув і чорнів, той нібито мав невдовзі захворіти або ж померти.

Після вечері на столі залишали посуд і всі страви, оскільки, згідно з віруваннями, вночі душі померлих родичів теж мали прийти вечеряти. Лише дівчата на якийсь час забирали усі ложки зі столу і йшли на вулицю ворожити – стукали ними по черзі й слухали, з котрого боку загавкає пес, бо саме звідти нібито прийде суджений. (Також на Різдво дівчата виконували ще один ритуал, щоб дізнатися про свого судженого. Вони розпалювали вогонь із трісок, принесених із дев'яти дворів, перед дзвоном у пустій кімнаті, вдивлялися в полум’я і намагалися побачити в ньому судженого та його заняття). Після цього діти йшли колядувати. Ходили від хати до хати.

«Віншую Вам, пане господарю»: віншівки, колядки

Оксана Тиховська розповіла читачам «Закарпатського кореспондента» і про популярні віншівки, зокрема такі:

Днесь з колядою під Вашу стріху,
Несу Вам радість, щастя, втіху,
Несу Вам радість, святу новину,
Про День святочний, святочну днину,
Христос Родився – вістка ця знана,
Для нас настала пора жадана,
Хай Вам сонце в хату гляне,
Хай будуть здорові діти,
Як на лузі гарні квіти,
Хай худібка, Вам, зростає,
Щастя в хату посилає,
А Ісус новородженний, всякий сум від Вас віджене,
І зішле Вам все із неба, що лиш тільки буде треба.
Христос Вам ся Рождає!
***
Віншую, Вас пане господарю,
Тим Різдвом Рождеством,
Хто ся на Різдво родив,
На Йордан хрестив,
Той увесь світ розвеселив.
Той буде світ веселий,
Поки в пана Бога волю тримати,
А по смерти в небі корону тримати.
У відповідь на "Христос Вам ся Рождає!" господарі відповідали: "Славімо Його!"

Без віншівки колядники з хати не йшли, оскільки вінчівка вважалася найважливішою – вона мала прикликати щастя до господаря й цілої родини. Це своєрідний уламок замовлянь, які у цю пору вважалися особливо потужними. Загалом, віра у силу слова й думки стала передумовою появи перших колядок та щедрівок – їх виконували з чітко визначеною метою – отримати те, про що співається (здоров’я, молодість, красу, багатство, незнищенність життя Всевіту та роду).

Колядували на Різдво чоловіки, оскільки саме чоловіче начало асоціювалося з логосом, з уявленням про впорядкований Всесвіт. На Святвечір ходили колядувати тільки до рідних. А на Різдво, коли Христос вже народився, можна було ходити колядувати й до сусідів.

Колись в Мукачівському районі (в с.Горонда і поблизу нього) у ніч з 7-го на 8-е січня парубки ходили «дворувати», колядувати дівчатам, що були на виданні. Підходили до воріт і співали таку колядку:

Дворуй, дворуй, дворуй, Дай боже,
Ци спиш, ци чуєш,
Прочувайся горі,
Гості на дворі.
Гості – коляднички
Молять за тя Бога,
До хижи – здоровля,
До комори – овець,
Повний куток діток,
На каждоє – вінок.
Кидь повісте «але»,
Ми підем дале,
Кидь повісте «иже»,
Ми прийдем ближе.
- Дай Боже,-
Дев’ять бочок вина уп’єме,
А десяту дівку возьмеме,
Дівку, дівку, дівку, у вінку,
У зеленім вінку з барвінку,
А на дівча вінча-барвінча,
А на хлопа – дзвінча, ой дзвінча!

"Після цього хлопці йшли до хати й співали відомі колядки, а дівчина пригощала їх. Це був календарний «різновид» весільної обрядовості, що передував паруванню молоді", - зауважує Оксана Тиховська.

Важливим ритуальним атрибутом Різдва був карачун

Це великий хліб з пшеничної муки, подібний до паски. Він сприймався як символ зимового сонця, котре після 22 грудня починає набувати більшої сили – день стає довшим, світло повільно перемагає темряву й починається новий календарний цикл. Назву карачун пов’язують зі словами «короткий», «краткий» (подібні корені є в угорській, румунській, латинській мовах). Спечений на Різдво карачун клали на круглу сковорідку, вкриту осиковим листям або ж сіном, соломою, кукурудзяними листками. Карачун мав лежати на куті стола, у нього могли увіткнути кілька колосків або гілочку з ялинки, яка нагадувала хрест, обв’язували прядивом, а також під ним інколи ховали гроші, аби родина була багата. (Карачун не їли на Святвечір, він зберігався аж до Старого нового року (14 січня). Після того молилися і благословляли їжу. Про карачун згадується в одній із закарпатських колядок:

На святий вечур
Печи керечун,
А на Новий рік
Уже ся іспік.

Сіно, осику чи кукурудзяне листя з-під карачуна згодом не викидали, а обв’язували ним фруктові дерева, щоб краще родили.

Ще на Закарпатті на Різдво побутував звичай лякати дерево, яке не плодоносило. Господар брав сокиру, йшов у сад і казав: «Якщо не будеш родити сього року, то тя зрубаю».

На Старий рік господар, тримаючи в руках карачун, йшов по воду, а коли повернувся до дому вже з водою, кидав карачун через хату. У такий спосіб відбувалося своєрідне ворожіння: карачун котився по хаті, і якщо він упав верхом догори, то казали що буде щастя в хаті, а як падав навзнак, то казали, що буде щось недобре. Потім карачун підіймали, розрізали прядиво, яким він був обв’язаний, і аж тоді розрізали й з’їдали цей ритуальний хліб, примовляючи: «На Новий рік – керечун утік».

Саме прядиво берегли цілий рік, оскільки вважали, що воно має лікувальні властивості. Коли когось заболіла нога чи голова, було якесь почервоніння чи рана, це прядиво притуляли до враженого хворобою місця або ж підкурювали ним рану. Однак цей ритуал могла здійснити лише наймолодша в тій сім’ї жінка чи дівчина. Саме прядиво з карачуна називали мазальник, спалюючи його, дівчина мала промовляти лікувальну примівку.

Оксана Тиховська підсумовує: «Під час вшанування народження Ісуса Христа на Закарпатті до традиційної різдвяної обрядовості долучилися кілька специфічних обрядів, які увиразнюють специфіку цього сакрального свята. Це – випікання карачуна, водіння навколо святкового столу коня (або кози), вмивання перед вечерею снігом, обв’язування стола ланцюгом, щоб родина трималася купи, заборона вставати з-за столу під час Святвечора всім, окрім господині та багато інших».

Щороку Різдво дарує українцям надію на духовне переродження, досягнення нових особистих вершин, а також пропонує сценарій народження Бога, образ котрого залишається тим ідеалом, який кожен з-нас прагне віднайти у своїй душі.

Редакція видання «Закарпатський кореспондент» бажає всім читачам смачної куті, гучної коляди та щасливого Різдва Христового!

Ви зайшли як не зареєстрований користувач!