Закарпатський кореспондент > Суспільство / Останні новини / ukrnet > Крізь усі труднощі – разом: історія матері-героїні з Ужгорода

Крізь усі труднощі – разом: історія матері-героїні з Ужгорода


11-04-2018, 21:07
Крізь усі труднощі – разом: історія матері-героїні з Ужгорода
Жінка споконвіку вважається берегинею домашнього вогнища та сімейного затишку. Мати дарує життя, надихає на добрі справи, обдаровує душевним теплом і любов’ю, а мудрим словом допомагає долати життєві труднощі. Прикладом цього є мати-героїня, про яку йтиметься далі.

Нещодавно міський голова Богдан Андріїв вручив ужгородці Єві Москаль, котра виховала п’ятьох дітей, нагрудний знак «Мати-героїня». Почесне звання їй присвоєно Указом Президента України. Вручення нагороди відбулося перед початком першого у 2018 році засідання виконкому міської ради. Богдан Андріїв подякував пані Єві за материнську самовідданість і зразкове виховання дітей.

Справді, Єва Петрівна у свої 74 роки має великий життєвий досвід, яким ділиться з дітьми та внуками. І на запитання, яка її професія, сміливо можна відповісти: мама! Адже саме родині жінка завжди присвячувала себе повністю. Робить це і сьогодні.

Приклад багатодітної сім’ї пані Єва мала з дитинства, бо сама зростала у ще більшій – у її батьків було 12 дітей. Двоє з них померло ще маленькими через хвороби, а решта десятеро – п’ятеро сестер і п’ятеро братів – живуть і підтримують родинні зв’язки й донині. Найстаршому братові, каже Єва Петрівна, тепер дев’яносто, найменшому – шістдесят.

Сім’я родом зі села Лютої, що на Великоберезнянщині. Тепер там проживають двоє братів, усі інші пороз’їжджалися хто куди: всі сестри живуть в Ужгороді, а брати – у Львові, у Дніпрі й у США.

Крізь усі труднощі – разом: історія матері-героїні з Ужгорода– Ми всі зростали в одній кімнатці. Жили в тісноті, але мирно. Коли мої мама й тато одружилися, то мешкали трохи у своїх батьків, але там іще були діти, тож мій тато побудував нам нову хату. В ній були сіни, одна велика кімната, піч – і все. Що могли, то своїми руками робили. Ніхто й не помагав. Як ми ще були малі, деякий час мати нас виховувала сама. То був час після війни, а батька арештували – забрали просто ввечері від стола, коли їв з нами… Хіба тоді казали, за що? «Пришивали» що хотіли! Засудили і відправили в Монголію… Ми й не знали, чи живий… Дивлюся, як поводяться з людьми в Криму тепер, – точно так робили в нас тоді. Коли колгоспи організували, все позабирали від нас: і корову, і коня… Не переймалися тим, що нас дітей багато – лишили без батька і без господарства. Але ми вижили. То був, здається, 1951 рік, – ділиться сумними спогадами пані Єва. Її батька забрали десь у 48-му, коли найменшій дитині не було й року. Повернувся він через 3-4 роки – кволим і хворим після важких робіт на засланні. Розказував, що прокладали в Монголії залізницю, ходили по болотах, ноги були постійно в холоді, після чого з ними почалися проблеми… Згодом його знову заарештували. Потім теж хворів, зокрема на малярію. Допомагати дітям уже не міг… Вони працювали з дитинства: то чорниці збирали, то малину продавали. Хоч платили їм копійки, але щось та й заробляли…

Коли пані Єва вийшла заміж, змінила прізвище Чаварга на Москаль і стала вже ґаздували разом із чоловіком Михайлом. Молодому подружжю, як і їхнім батькам, теж ніхто не допомагав – доводилося всього досягати самотужки. Трохи робили сувеніри – дерев’яні орли тоді були популярні, якийсь час їх добре купували, бо чоловікові-столяру вони вдавалися. І це був не єдиний його талант, а головне – він був працьовитим. Згодом, 1975 року, подружжя переїхало до Ужгорода.

«Переїхали, тому що заробити в селі було неможливо. У колгоспі нічого не платили – лише трудодень та й трудодень… Згодом поїхав чоловік до Ужгорода і мене забрав. На черзі на отримання житла стояти потрібно було довго, тому позичили гроші, купили землю і почали будуватися. Самі там хату побудували – на той час уже мали двох дітей, які, поки тривали роботи, жили в бабусі. Нам батьки нічого готового не дали – усе ми самі надбали. Двадцять років доробляли ту хату», – розповідає Єва Петрівна.

Крізь усі труднощі – разом: історія матері-героїні з Ужгорода


Значної фінансової допомоги від держави не отримували… Колись на п’ятьох дітей влада пропонувала п’ять карбованців – аж смішно, каже багатодітна мати. Чоловік працював на будівництві – що заробляв, те й мали. Робота на будівництві тривала роками, часто – далеко від дому, зокрема в Черкасах, Криму… Бувало, і пані Єва туди їздила… «Навіть коли була вагітна двійнятами, працювала на будівництві ціле літо – варила майстрам їсти на всю бригаду. Приїхала додому ввечері – а вранці пішла народжувати. Ми працювали на сезонних роботах, тому ніякий декрет не оформляли. До зими була робота на чужих будівництвах, а взимку – вдома, бо ж ніхто б нам не зробив, якби не самі», – додає жінка. На зведення свого будинку в Ужгороді пішло немало сил. Треба було піску, цементу, цегли – того, що тоді важко було дістати. Пригадує:

– Нам цеглу водій один привіз. А сусіди «натравили» КДБ чи кого – раптово прийшли, мого чоловіка забрали: думали, що вкрав ту цеглу… А він домовився з водієм, який пообіцяв виписати цеглу на себе, ось і привіз нам одну машину… Але ті прийшли – забрали і цеглу, і мого чоловіка… Той водій не встиг виписати її чи що – не знаю навіть… Я якраз така була хвора, діти голодні… Правда, чоловіка як зранку забрали, то на вечір пустили».

Непрості були часи, каже Єва Петрівна: «Коли дала дітей до садочка, на трьох роботах працювала – прибирала. Це було зручно, бо лишався час і на власних дітей. Треба було й попрати – то ж не було пральної машинки ще! Бралася і лікарям халати прати, бо прибирала в денному стаціонарі Ужгородської міської лікарні».

Пані Єва з чоловіком вважають себе багатими, адже мають трьох дочок – Людмилу, Галину, Вікторію і двох синів – Михайла та Віктора. Уже є й восьмеро внуків. Разом з батьками живуть донька з чоловіком, обоє синів, в одного з яких уже двоє дітей, а також донька, що маленькою втратила слух. «Коли в 7 років їй робили ін’єкцію, потрапили у слуховий нерв. Такі уколи тоді вже були заборонені, але в селі ще їх робили. От дитина й перестала чути… Як ми її тільки не перевіряли! І до Києва возили – там це й вияснилося. Але то не єдині її проблеми… Коли вийшла заміж, ми допомагали їй хату облаштувати в Оріховиці. Донька там 11 років жила, але згодом свекруха порізала замки і відібрала будинок. Ми і судилися… Ех!» – скрушно мовить Єва Петрівна.

Але на тісноту в домі вона не нарікає, бо жити разом добре, основне – аби мирно:

– Ось уже 15 років і обидві невістки поруч. Ще моя мати казала: «Я на тебе можу накричати, але на невістку – ні, бо вона з чужої сім’ї, вона може образитися». Так і я навчилася… Синам чи дочкам можу щось сказати, що ся ми не любить, а невісткам чи зятям – ні. Живемо спокійно, допомагаю чим можу, онуків бавлю… Бо спокою ніколи б не було, якби свекруха вмішувалася до невісток».

Крізь усі труднощі – разом: історія матері-героїні з Ужгорода


Радіє пані Єва життю і всьому, що має, а головне її багатство – сім’я:

– Слава Богу – всі працюють, ніхто не є ні п’яницею, ні наркоманом. Я пишаюся дітьми, бо вміють заробляти чесно. Моя мати нас цього вчила. Наголошувала: «Навіть із землі не можна нічого піднімати, бо хто загубив – повернеться і знайде».

Наступного року 8-го березня Єва Москаль святкуватиме з чоловіком Михайлом «золоте» весілля – рівно півсотні років спільного життя. Вона цінує працьовитість чоловіка. Він завжди багато будував: садки, школи, драмтеатр в Ужгороді. Майстерно робить каміни й печі, тож разом собі давали якось раду. Ось тільки відпочивати завжди було ніколи через роботу. Як зізнається пані Єва, гуляла Ужгородом переважно дорогою додому. Кілька разів вибиралися з дітьми до парку. В основному дні минали в роботі. Але жінка ні про що не жалкує.

Треба бути добрим, щоб усе в житті терпіти, переконує мати-героїня, яка є для багатьох прикладом жертовності – самопожертви заради блага інших. Правду каже народне прислів’я: до людей – по розум, до матері – по серце…

Юлія МЕДЮХ

Вернуться назад