Закарпатець став свідком трагедії "Титаніка"
18-03-2018, 19:58
Омелян Курта – автор багатьох книжок. Живе він у Червеньові, що на Мукачівщині. Саме тут його дід спорудив пам’ятник загиблим із «Титаніка». Адже сам став свідком цієї трагедії.
Ще багато років після цієї подорожі йому снилися моторошні сни
У ті часи багато селян мріяло про заробітки за рубежем. Тож і червенівці шукали кращої долі за океаном. Дехто – вимушено, аби розрахуватися з крамарями та лихварями за борги, щоб ті не відібрали в них обійстя та землю. Деяким червенівцям і справді поталанило заробити неабиякі статки. Як-от Федору та Василю Курті, Івану Сороці, Івану Свалявчику, Петру Юричку, Юрку Товтину, Івану Мочкошу... Тож якщо у світ рушали з торбою, то додому повернулися ґаздами. І могли вже звести муровані хати, та ще й дах закрити оцинкованою бляхою або модним тоді етернітом. А ще прикупити землі. Деякі ж у Америці зосталися назавжди, хтось просто пропав безвісти. І навіть рідні не знали, чи він бодай дістався до тієї омріяної Америки. Серед таких був Ілько Курта, який залишив удома 19-літню дружину, котра чекала сина.
А от Юрко Курта за 15 років аж тричі перетинав океан. Якось повертався додому на кораблі «Карпатія». Так сталося, що він став свідком трагедії найбільшого на той час круїзного лайнера світу «Титанік». Це був найстрашніший день у його житті. Ще багато років після цієї подорожі йому снилися моторошні сни.
Лише розвиднялося, коли на їхньому судні почули сигнал SOS, що надходив від «Титаніка». Корабель розвив рекордну швидкість завдяки тому, що тут вимкнули всі електроприлади й навіть опалення. Аби взяти на борт поранених і дітей, облаштували підйомні крісла.
«Карпатія» того разу, на щастя, була напівпорожня. Пасажири мирно спали. Їх не хотіли непокоїти. Раптом попереду виник айсберг, потім інший – ледве вивернулися між ними. О 4-й вони побачили першу шлюпку. Коли підпливли ближче, побачили гнітючу картину. Здавалося, над океаном стоїть туман величезного людського горя. Хтось утратив рідних, хтось намагався втриматися на перевернутому човні…
Людей почали рятувати. Всі пасажири «Карпатії» поступилися своїми каютами постраждалим і вийшли на палубу, щоб ті могли відігрітися. Вдалося врятувати більше семи сотень. За кормою плавали величезні крижини. До Європи на всіх би не вистачило їжі, тож вони розвернулися в напрямку Нью-Йорка.
Натовп людей біля контори пароплавної компанії «White Star Line» на Бродвеї в Нью-Йорку
Сумною виявилася подальша доля самої «Карпатії». Вона потонула біля Ірландії, але про це стало відомо тільки через 82 роки. Причому знайшли її майже непошкодженою.
Капітаном «Карпатії» був Артур Генрі Рострон. Колеги дали йому кличку «Електрична Іскра» – за цілеспрямованість та рішучість, уміння приймати рішення миттєво. За порятунок людей його нагородили золотою медаллю конгресу.
Через кілька тижнів на борту корабля врятовані пасажири «Титаніка» вручили А. Рострону срібний кубок, а всім членам екіпажу – пам’ятні золоті медалі. Артур і далі керував «Карпатією», аж поки його не перевели на «Каронію». Цікаво, що інші судна знехтували сигналами з «Титаніка», бо вважали, що він задалеко. На момент трагедії «Карпатія» мала вже 10 років. Відомо, що її капітан був ще й неабияким диваком: він шукав звірів, яких нібито не існує, як-от лохнеське чудовисько та єдинорогів. І навіть запевняв, що бачив їх.
Кораблі зазвичай завжди тримали один курс. Тож коли Юрко Курта вже наступного разу плив «Карпатією», знову довелося бачити місце трагедії – в океані горів вічний вогонь як пам’ять про загиблих. А от тоді доля закинула його на це судно тому, що мусив повертатися додому. На роботі Юркові потрапив у око камінь, тож втратив зір. Але він був застрахований, йому виплатили велику компенсацію, й навіть підлікували за рахунок фірми. Тому зір десь на 50% відновився. Компанія купила квиток і дала супроводжуючого.
Знайти вугілля допомогло чудовисько, яке вийшло з води
Коли вперше дістався до Америки, півроку був без роботи. Таких, як він, зібралося десь близько тридцяти чоловік. У пошуках вакансій вони ходили з села в село, із ферми на ферму. Та з роботою було сутужно. Але за ці півроку змогли не тільки вижити, а й призвичаїтися до тамтешнього життя. Адже були спеціальні їдальні, де безкоштовно годували бездомних. Не виходило хіба задарма пити й курити. А ще було багато бовтів на зразок наших секонд-хендів. Вже тоді вони стали для Америки звичним явищем.
– Дако наївся, вдівся, та й доста’му било, – згадує Омелян Курта розповіді свого діда. – Айбо ко ся вже допав роботи, то заробляв файні гроші.
А ще розказував, що в Пенсильванії наші люди закупили багато землі. Щось понад 30 га. За неї просили символічний долар, щоб тільки ці дикі простори хтось обживав. Люди були роботящі, викорчовували пні, розробляли землю.
І от десь 15 чоловік згуртувалися та організували коров’ячу ферму. Й поки інші розкорчовували пні, один міг трохи перепочити від важкої праці – випасав худобу. І так пастушили по черзі. Погнав якось один із них корів до води, як звичайно. Аж бачить – звідти якесь моторошне створіння вилазить. Він і каже товаришам, що не буде більше дозирати худобу ні за які гроші, бо там у воді якесь страхіття живе. Люди його висміяли. Але вирішили все ж таки викопати колодязь. І на глибині всього якихось 2 – 3 м наткнулися на пласти вугілля. Це вам не шахта, де треба забиратися під товщу ґрунту, щоб видобути чорне золото, воно виявилося, просто під ногами. Дотепер ця провінція постачає вугілля всій країні. А тоді до неї одразу ж проклали залізничні шляхи, бо на той час вони знаходилися далеченько. І закипіла робота.
Ось так вийшло, що знайти корисні копалини допомогло чудовисько, яке вийшло з води. А ним виявилася… черепаха, яку наш чоловік побачив уперше в житті, й не міг повірити, що природа таке сотворила на сьому світі.
Юрко Курта грошей додому привіз багато. І землі прикупив, і на церкву дав, і дітям спадок залишив. Ще й пістолет із-за океану прихопив, який став сімейним раритетом. Щоправда, він був маленький, дамський. А справа в тому, що на той час у гангстерському світі траплялося багато пограбувань та вбиств, тож у Америці з’явився закон, який дозволяв придбати зброю для самооборони. І якщо ти забрався на чужу ферму як непроханий гість, господар мав право пальнути з неї.
Сіл у Америці не було. Люди скупчувалися або в містах, або на фермах, де зазвичай кілька сімей об’єднувало свої зусилля, щоб легше було хазяйнувати.
Там, на заробітках, усілякі пригоди траплялися.
– У нас стільки Куртів, що на паску, як ся не вбернете, а й так на Курту попадете, – розповідає пан Омелян. Тож у Червеньові знають про одного такого, який купив у Америці лотерею удвох із якимсь чоловіком. І той Василь Курта виграв, але з товаришем не поділився. Прийшов додому з тим скарбом, землю скупив, хату справив. А той, котрий так і не отримав свою частку, не міг змиритися з підлістю і проклинав кривдника, мовляв, «вби го громи розтергали»! І от новоспечений багач попожив на широку ногу, та й помер. Люди в Червеньові й досі переповідають дітям та внукам про його дивний похорон. Коли покійника винесли надвір, так громи почали лускати, що аж усі розбіглися. І таке чудо творилося доти, поки небіжчика якось не закопали. Аж тоді все стихло, і люди з полегшенням зітхнули.
А от Юрко Курта, коли чехи прийшли, мав уже 40 га землі, але при цьому – і 8 дітей, то кожному частку вділив, ще й на церкву відписав 4 га. Та й добре зробив, бо потім ту землю все одно в колгосп би забрали. А ще він побудував у селі хату-читальню.
Згодом прийшла радянська влада. Спочатку було багато курйозів. От іде демонстрація. З трибуною, прапорами – все, як має бути. Із трибуни кричать: «Хай живе батько-Сталін!» А народ у відповідь: «Хай живе!» Потім знову лунає речівка: «Хай живе Конституція!» І народ знову підхоплює: «Хай живе!» Потім звучить ще одне гасло: «Смерть німецькому фашизму!» А один червенівець про щось там задумався і знову гарикнув: «Най жиє!» Якось удалося чоловіка з тої халепи витягти.
Фрагменти пам’ятника селяни побачили у гної на фермі
Але Юрко Курта мав один задум – на власні кошти побудувати пам’ятник загиблим із «Титаніка» у рідному селі. Своїми думками поділився зі знайомим – видатним закарпатським істориком Теодором Легоцьким. Той навіть жив у Курти на квартирі, коли проводив у селі розкопки в одному урочищі. Вчений підтримав ідею і розробив ескіз майбутнього монумента. Та ще й розповів про доброго майстра-каменяра з Паланку, німця Екшмідта. Пам’ятник передбачалося огородити металевим орнаментом. І тут згодився талант коваля з Мукачева Мондика. А от металеву таблицю замовили в ливарному цеху графа Шенборна.
Спорудити пам’ятник Курта вирішив на власному полі між Червеньовом і Домбоками. І це було символічно, адже це поле лихварі хотіли колись відібрати. Саме завдяки Легоцькому, який був ще й добрим юристом, Юрку вдалося відстояти своє право на цю землю.
Пасажири, що вижили з «Титаніка», Лаура Франкателлі і її наймачі леді Люсі Дафф-Гордон
і сер Космо Дафф-Гордон стоять на борту рятувального судна «Карпатія»
і сер Космо Дафф-Гордон стоять на борту рятувального судна «Карпатія»
Жодних перешкод у роботі не виникало. Монумент мав вигляд п’єдесталу з трьох тумб, встановлених одна на одну. Кована огорожа постала у вигляді рослинного орнаменту, а на її кутах стояли ангели. В тумбах були ніші з картинами. Сьогодні Омелян Курта не може сказати цього точно, але йому здається, що їх малював тоді ще молодий Бокшай. На одній був зображений корабель, який тоне, а у хвилях океану гинуть люди. А на задньому плані в серпанку туману – інше судно, можливо, художник мав на увазі саме «Карпатію». А здалеку по хвилях ішов Христос. Тож картина стала своєрідною метафорою. За традицією, пам’ятник мали ще освятити. Вже навіть визначилися, в який час відбудеться відкриття, яких гостей запросити. Але тут сталося те, чого ніхто не чекав, – помер Легоцький.
Згодом Юрко Курта замовив у ливарному цеху іншу таблицю, де увіковічили й ім’я відомого вченого. Але дощечка була латунною, і це зіграло злий жарт. Бо якогось дня її украв циган, сподіваючись, що вона золота – так блищала на сонці. Крадій жив у Домбоцькому таборі й після цієї пригоди додому так і не повернувся.
А згодом хтось подряпав і самі картини. Їх вдалося відреставрувати черниці з Домбокського монастиря. За радянського часу пам’ятник зруйнували майже зовсім. А його фрагменти селяни якось побачили у гної на сільській фермі. Дещо вдалося врятувати. А от чудова ковальська робота – огорожа – зникла.
Тільки через три десятиліття завдяки священику о. Василю Гангуру рештки були віднайдені, проте не всі. Ще якимось дивом зберігся фундамент пам’ятника. Проте замість кам’яного хреста довелося поставити дерев’яний.
Вернуться назад