Героїчна ліквідація наслідків аварії на Чорнобильській АЕС – моторошні спогади закарпатця
14-12-2017, 22:31
Високою ціною та завдяки відважним ліквідаторам вдалося врятувати світ від ще серйознішої катастрофи. Багатьох із них уже немає в живих, інші борються із захворюваннями та є інвалідами. Станом на 1 грудня цього року на Закарпатті проживає майже 4 тисячі громадян, які мають статус постраждалих унаслідок Чорнобильської катастрофи. З них 2115 – учасники ліквідації наслідків, 241 – інваліди внаслідок аварії на ЧАЕС, 710 постраждалих дітей. 48% від загальної кількості ліквідаторів уже померло, з них 96 – торік, 45 – у першому півріччі 2017-го.
«Зараз у нас герої – АТОвці, однак і про героїв-чорнобильців не можна забувати. Бо пройшло тільки три десятки років, а таке враження, що про цих людей призабули. Сьогодні, 14 грудня, ми привертаємо увагу громадськості до проблем осіб цієї категорії. Зокрема, усі вони всі хворіють, лікувати їх мала би держава за власний кошт, але цього не відбувається так, як повинно», - каже Наталія Омелянюк, заступник директора департаменту соціального захисту Закарпатської ОДА.
Тоді тисячі українських вогнеборців, серед яких були й 430 закарпатських правоохоронців – пожежники й міліціонери – вели відчайдушну боротьбу з радіаційною загрозою. Багато очевидців тих подій зі сумом згадують цю життєву сторінку, яка навіть для найвідважніших запам'яталася небаченою доти пусткою і моторошними відчуттями.
«Закарпатський кореспондент» поспілкувався з головою обласної Асоціації «Чорнобиль» працівників ОВС, учасником ліквідації аварії на ЧАЕС ужгородцем Віктором Сніцаренком.
Місія, яку треба виконати
Один із героїв-чорнобильців, колишній пожежник та правоохоронець Віктор Сніцаренко зі сумом згадує своє піврічне відрядження в Чорнобильську зону. Розповідає повільно, ніби бачить перед очима стару кінострічку…
«У Чорнобилі півроку 1988-го був у пожежній охороні старшим лейтенантом, заступником начальника станції пожежогасіння 30-кілометрової зони. Чергували подобово: добу власне на станції, потім виїжджали на всі пожежі, добу – в самому Чорнобилі. Гасили могильники, лісостеп (горіли лісопосадки, що відокремлювали поля). Як нині пам’ятаю одну із масштабних пожеж, коли горіло кладовище, старі хрести дубові, рушники на них… і закинуте село поруч. Пожежа підходила до дерев’яної церкви. Води мало було, щоб усе погасити, думали, не дай Боже, загориться. Начальник нам каже: «Хлопці, під час війни німці не спалили цю церкву – не дамо їй згоріти». Так і було. Всю воду використали, але врятували храм... Після того було таке відчуття, що якусь дуже важливу місію в своєму житті виконав.Спочатку не знали, від чого горить. Думали, що підпал, а це – самозаймання. Зона пуста, нікого нема, телефонів, зрозуміло, теж. Літали на гвинтокрилах у цю 30-кілометрову зону, шукати пожежі… Тушили тижнями торф'яні поля. Буває, поливаєш водою, гасиш, а воно всередині десь горить, що можна й провалитися. Однак служба була служба.
Перше, що вразило, коли прибув туди, – навіть воронів не було. Ніякої живності. Людей теж не було, будинки столи пусті.
Коли в Прип’ять приїжджали, дивувалися: таке сучасне було на той час красиве місто – покинуте, нікого нема. Відчувався якийсь страх…
Харчувалися привозними продуктами, вода була тільки мінеральна. Міліція займалася охороною порядку. Почалися грабування будинків, магазинів, підприємств. Багато там спіймали тих, які були в всесоюзному розшуку.
Тут живе господар будинку
Села теж такі. Будинки з добротної цегли зроблені, новобудови – і все покинуте. Задумувалися на мить: усе життя люди щось заощаджують, стараються заробити, а за одну хвилину довелося все покинути. І більше туди не являтися.
Спочатку людям не казали, що ті їдуть назавжди. Потім деякі пенсіонери почали повертатися. Зокрема, ми підтримували одну бабусю, продукти їй ніде було взяти, допомагали зі своєї кухні.
Бувало, їдеш на пожежу і там висять на хатах плакати «Тут живе господар будинку». Усіх старалися виселити, але, наприклад, куди бабусі у 80 діватися, коли привикла до свого дому і вже не боялася ніякої радіації…
Медаль за відвагу й… інвалідність
Немало людських доль зламані радіоактивним атомом. Розповідає пан Віктор і про своїх колег. Зокрема, пригадує про Юрія Кавачука з Рахова, який на той час був курсантом пожежного училища у Львові, і в 86-му році, відразу після вибуху на ЧАЕС, поїхав у Зону.
«Хлопець нагороджений медаллю за відвагу у боях, пройшов Афганістан. Без екзаменів вступав до військового училища. І тут – пожежа на Чорнобилі. Як він мені розказував – їх вишикували і спитали, хто буде брати участь у ліквідації – крок уперед. Він із батальйону вийшов уперед. Треба було тих, хто не боялися висоти, а він був десантник. У Чорнобилі за 20 хвилин роботи на даху четвертого енергоблока, коли відмовлялася працювати японська техніка, вони без усякого захисту бігали і лопатами скидували радіаційний графіт. Треба уявити: за 20 хвилин роботи молодий хлопець отримав ІІ групу інвалідності… І ще одну медаль за відвагу на пожежі. Особливого звання нема, вислуги років нема, зарплата мала і стан здоров’я підводить. Старшим лейтенантом він пішов на пенсію. Зараз проживає в Рахові.
Я спортсменом був до того, виступав на змаганнях. Спочатку більш-менш легко переносилася радіація, але в 1991 році мене зразу підкосило. Потім уже в Києві довели, що це в результаті Чорнобильської катастрофи. Виставили інвалідність. Багато впадають у відчай у таких випадках, якщо ніякої підтримки нема. На щастя, сім’я підтримувала мене.
Багато хлопців немає вже. Одним із перших у Зоні був наш пожежник Іван Ґерц – отримав променеву хворобу, важко хворів і торік помер. І таких безліч".
Оскільки забороняли фотографувати все, що відбувається, буквально пару знімків лишилося з того часу. Світлини разом зі своєю колекцією нагород і значків, присвяченою подіям у Чорнобилі, Віктор Сніцаренко зберіг у музеї в адмінбудівлі Головного управління Національної поліції в Закарпатській області.
Наостанок важливо усвідомити, що не тільки цього дня ми повинні згадувати про людські долі, зламані радіоактивним атомом, та величний подвиг борців-ліквідаторів наслідків Чорнобильської катастрофи, які зробили все можливе, щоб запобігти серйознішим наслідкам.
Юлія МЕДЮХ,
«Закарпатський кореспондент»
«Закарпатський кореспондент»
Вернуться назад