Вхiд на сайт
Авторизацiя

Нетлінний слід ужгородського скульптора, архітектора й художника Олексія Шамшури

Нетлінний слід ужгородського скульптора, архітектора й художника Олексія Шамшури
Правду кажуть: людина живе доти, доки живе пам’ять про неї… Згадувати відомого ужгородського архітектора-скульптора, дизайнера, художника Олексія Шамшуру, здається, будуть вічно, адже свій талант і любов до життя він втілив у багатьох скульптурах, які можна побачити не лише в обласному центрі Закарпаття, а й по всій області, Україні та навіть за кордоном..

Одним із відомих творінь Олексія Шамшури в Ужгороді є туристична родзинка в центрі міста – рухома декоративна композиція «Глобус» на вулиці Корзо. На великій кованій кулі – вигляд обласного центру Закарпаття згори. Є глобус і біля ректорату Ужгородського національного університету – як символ широкої географії працевлаштування закарпатських студентів. Це теж справа рук скульптора Олексія Шамшури. А ще він є автором багатьох робіт релігійного змісту, зокрема каплички на Доманинському кладовищі, скульптури Божої Матері на вулиці Кошицькій в Ужгороді.

Вершиною творчості талановитого скульптора-монументаліста вважається «Сад каменів» у Києві, на Оболоні, що був відкритий 2011 року. Там ужгородський митець втілював задуми оформлення двохсотметрової набережної – з колонами заввишки 20 метрів, із фонтанами, обрамленими мозаїкою з гранітної крихти, садом каменів типу «стоунгендж», двометровими орлами, левами тощо. Окрасою є і фонтан зі трьома дівчатами під парасолею, і статуя русалки. Крім того, Олексій Шамшура створив пам’ятник собачій вірності, «Царівну-Жабу», «Золоту Рибку». Мав скульптор ще чимало ідей…

Влітку цього року, 1 липня, йому могло виповнитися сімдесят. Торік Олексій Шамшура раптово пішов із життя – серце… Рідні досі не можуть оговтатися від тяжкої втрати. У їхніх спогадах він – завжди оптимістичний, дужий і спритний, молодий і духом, і тілом. Пані Ірина, дружина, пояснює: «Чоловік казав – житиме як мінімум до 120 років. Він був майстром спорту з важкої атлетики. Іноді молодим фору давав – як фізично, так і розумово. Хлопці дивувалися, з якою вагою він працює. Зовні був сивий, але всередині – такий молодий! Сильний, міцний, завжди позитивний та енергійний. А пішов за одну хвилину…».

Родом Олексій Іванович Шамшура зі селища Тучина, що на Рівненщині. Після закінчення школи вступив до Ужгородського училища прикладного мистецтва (відділення живописного розпису). Провчився тут чотири роки, на «відмінно» захистив практичну частину дипломної, з оздоблення корпусу тоді ще нового санаторію «Синяк». Трудову діяльність розпочав із чотирнадцятирічного віку. Належав до людей, у яких робота в руках кипить. Після закінчення училища пішов до армії, а згодом повернувся до Рівного.

Нетлінний слід ужгородського скульптора, архітектора й художника Олексія Шамшури


Хоч Олексій Шамшура навчався на відділенні живопису, його все життя тягнуло до великих форм, тож потім узявся до скульптури, меморіального мистецтва. Він володів і технікою вітражу, працював із керамікою, створював фрески, розписи на плитці, ковані металеві вироби…

У 1971–1972 роках посів перше місце в конкурсі на створення пам’ятника визволителям Рівного від німецько-фашистських загарбників. Пані Ірина розповідає, як це було: «Місто готувалося до 30-річчя перемоги і звільнення Рівного. То мало буде дуже велике свято, і на площі планували встановити височенний пам’ятник солдатам, партизанам, які воювали в рівненських лісах. І сам факт, що 23-річному хлопцеві доручають таку відповідальну роботу, вже про щось свідчить. У нас, наприклад, є багато молодих талановитих людей, але не всі можуть пробитися, заявити про себе. Треба мати ще і хист переконання. Той пам’ятник настільки великий, що тільки в голові дві людини спокійно могли би поміститися».

У Рівному митець зустрів свою майбутню другу половинку Ірину – тоді їй було дев’ятнадцять. Уже на першому побаченні Олексій заявив, що вона буде його дружиною, а весілля влаштували всього за два з половиною місяця після знайомства. То був 1973 рік.

«Ми з Олексієм прожили 44 роки разом. Дуже порядним був, золотим чоловіком! Я з ним почувалася як за кам’яною стіною. Він для мене був усім – і як тато, і мама, і брат, і сестра, і вчитель… Дуже чуйний, спокійний, щирий, не носив каменя за пазухою. Неперевершений організатор! Не боявся жодної роботи – знав, що зможе виконати замовлення будь-якої складності», – розповідає Ірина Шамшура.

Далі був значний творчий злет. Олексій Шамшура працював у Рівненському художньому фонді, згодом став членом міської архітектурної комісії, а за успішні містобудівні проекти був призначений головним художником Рівненської АЕС та художником-архітектором Київського відділення Зонального науково-дослідного інституту експериментального проектування.

Своєю гордістю вважав роботу 1978 року над облаштуванням обширних площ біля Рівненської АЕС. За рік було спроектовано благоустрій нового міста Кузнецовська (тепер – Вараш). Це архітектор вважав одним зі своїх дітищ. Метою проекту було створити «місто-казку». Місто розбудовувалося, а Олексій Шамшура тим часом працював разом зі дружиною на атомній електростанції: вона – інженером, він – головним художником та архітектором. Тоді в Рівному з’явилося, за авторства чи патронату Олексія Шамшури, чимало пам’ятників, меморіальних дощок, цілих комплексів. Деякі з них і понині там стоять, не потребуючи реставрації! Пан Олексій створював навіть 14-метрові скульптури.

Нетлінний слід ужгородського скульптора, архітектора й художника Олексія Шамшури


– Він брав участь в експериментальному проектуванні. Ви дивилися фільм «Іронія долі, або З легкою парою»? Пригадуєте початок, що були всі однакові будинки? А ось тоді хотіли робити їх нетиповими, щоб кожен був експериментальний, унікальний. Завадила особливість геології тих ґрунтів – карсти. Чоловік постійно мав багато замовлень, – розповідає Ірина Шамшура.

Згадуючи час, коли сталася Чорнобильська катастрофа, пані Ірина каже, що Бог відвернув від неї біду – саме в день аварії мала їхати до Прип’яті, але за збігом обставин цього не зробила. Та радіоактивна хмара не оминула й Рівненщини – довелося всякого «і наїстися, і надихатися». Це негативно вплинуло на здоров’я дружини архітектора. Лікарі порадили перебратися в місцевість, де чистіше повітря. Пані Ірина відзначає: «Чоловікові два рази казати не потрібно було – так і зробили».

До Ужгорода переїхали 1990 року. В одному з інтерв’ю пан Олексій розповідав про те, як доля завела його сюди з сім’єю (дружиною Іриною і донькою Анною): «Випадок привів мене знову на Закарпаття, яке мені припало до душі ще за часів студентства. Спочатку думали переїхати до Києва, але у 86-му сталася Чорнобильська катастрофа. Хотілося втекти якомога далі від радіації. Ось одного разу ми з родиною дорогою з Криму через Чернівці заглянули й до Ужгорода. Поводив своїх жон по місту – їм так сподобалося, що запропонували: “Чого довго думати? Оселимося тут!”. На мене також ностальгія нахлинула, тож я вирішив серйозно підшукувати житло. А коли прийшов дивитися на свій майбутній будинок, зрозумів: ще студентом лазив сюди по черешні! Це місце було просякнуте емоціями для мене».

Просторий сад біля нового дому під Замковою горою в Ужгороді надихáв. Олексій Шамшура працював із різними матеріалами. При роботі з керамікою треба було орендувати майстерню з великими печами, зокрема на фарфоровому заводі. Згодом митець у власному дворі звів майстерні (одну велику – скульптурну і ту, де робив проектування), а невдовзі заснував мале підприємство, напрям роботи – благоустрій і скульптура.

Пані Ірина додає, що чоловік любив землю, мав легку руку – все, що садив, росло; добрим був, його любили діти і тварини, а він – усе, що його оточувало, і найбільше, через працелюбність, здавалося, – свою роботу.

Нетлінний слід ужгородського скульптора, архітектора й художника Олексія Шамшури


Олексій Шамшура працював скрізь по Україні, мав замовлення і в Росії, Польщі, Словаччині тощо. Були роботи різних масштабів: від найменших (вази, фонтани, скульптури у приватних подвір’ях, санаторіях) до справді значущих і символічних, як, наприклад, відома статуя Котигорошка в Києві, котру скульптор створив у 2014 році. Змій символізує Росію, а український хлопець розбиває окови агресора-загарбника, здобуваючи свободу для своєї держави.

«Це величезний труд справді! Спочатку ж треба намалювати, потім виліпити модельку, з неї зробити натуральну композицію, далі – зняти з неї форми, відтесати… Те, що ми бачимо, – це десята частина роботи, зусиль, яких було докладено», – наголошує дружина митця. За її словами, створених скульптур пан Олексій навіть не рахував, не виділяв для себе і найкращих робіт. Найкращою вважав лише ту, яку мав робити наступною. У це і вкладав усього себе. Жив тими ідеями – не міг спокійно їсти чи спати, аж поки їх не втілював.

Нетлінний слід ужгородського скульптора, архітектора й художника Олексія Шамшури


Як пригадує пані Ірина, у їхньому спільному житті бували дивовижні моменти, але вона не вважає, що то були випадкові збіги: «Я віруюча людина і переконана: так просто Господь веде. Я прожила з Олексієм 44 роки так, як у Бога за пазухою. І нам було цікаво разом. Багато подорожували – об’їздили майже всю Україну, Європу, зокрема Балтику… Хотіли їхати в Середню Азію, тільки у ті часи там були проблеми з дорогами. Я з ним взагалі нічого не боялася».

Друзі також відгукуються про Олексія Шамшуру тільки якнайкраще. Кажуть – працював, без перебільшення, за трьох. Одночасно міг виконувати кілька робіт, і всі – ідеально. Таких називають: людина з талантом від Неба…

Коли скульптор працював у Києві, стався перший інфаркт, але завдяки добрій фізичній підготовці він переніс це легко – навіть не звернув уваги. Потім пригадував випадок: щось запекло біля серця, але посидів трохи – і минуло. А коли приїхав додому і зробив кардіограму, лікарі сказали йому, що переніс інфаркт. Сам дивувався. Коли біда сталася другий раз, це закінчилося фатально.

А планів ще мав чимало, як-от – створити скульптуру біля Ужгородського замку, а в парку біля ректорату УжНУ поставити пам’ятник Героям АТО.

Під час розмови пані Ірина, згадуючи чоловіка, жодного разу не використала слова «помер», а просто – «пішов». Бо справді ж – людина живе доти, доки живе пам’ять про неї. А про цього видатного ужгородця не дадуть забути його творіння і світлі спогади, які бережуть усі, хто знав Олексія Шамшуру.

Юлія МЕДЮХ


Ви зайшли як не зареєстрований користувач!
Додати коментар
Ваше Ім'я:
Ваш E-Mail:
Напівжирний Похилий текст Підкреслений текст Закреслений текст | Вирівнювання по лівому краю По центру Вирівнювання по правому краю | Вставка смайликів Вставка посиланняВставка захищеної посилання Вибір кольору | Прихований текст Вставка цитати Перетворити вибраний текст з транслітерації в кирилицю Вставка спойлера

Введть те, що бачите на зображенні: