Крізь усі труднощі – разом: історія матері-героїні з УжгородаНещодавно міський голова Богдан Андріїв вручив ужгородці Єві Москаль, котра виховала п’ятьох дітей, нагрудний знак «Мати-героїня». Почесне звання їй присвоєно Указом Президента України. Вручення нагороди відбулося перед початком першого у 2018 році засідання виконкому міської ради. Богдан Андріїв подякував пані Єві за материнську самовідданість і зразкове виховання дітей. Справді, Єва Петрівна у свої 74 роки має великий життєвий досвід, яким ділиться з дітьми та внуками. І на запитання, яка її професія, сміливо можна відповісти: мама! Адже саме родині жінка завжди присвячувала себе повністю. Робить це і сьогодні. Приклад багатодітної сім’ї пані Єва мала з дитинства, бо сама зростала у ще більшій – у її батьків було 12 дітей. Двоє з них померло ще маленькими через хвороби, а решта десятеро – п’ятеро сестер і п’ятеро братів – живуть і підтримують родинні зв’язки й донині. Найстаршому братові, каже Єва Петрівна, тепер дев’яносто, найменшому – шістдесят. Сім’я родом зі села Лютої, що на Великоберезнянщині. Тепер там проживають двоє братів, усі інші пороз’їжджалися хто куди: всі сестри живуть в Ужгороді, а брати – у Львові, у Дніпрі й у США. – Ми всі зростали в одній кімнатці. Жили в тісноті, але мирно. Коли мої мама й тато одружилися, то мешкали трохи у своїх батьків, але там іще були діти, тож мій тато побудував нам нову хату. В ній були сіни, одна велика кімната, піч – і все. Що могли, то своїми руками робили. Ніхто й не помагав. Як ми ще були малі, деякий час мати нас виховувала сама. То був час після війни, а батька арештували – забрали просто ввечері від стола, коли їв з нами… Хіба тоді казали, за що? «Пришивали» що хотіли! Засудили і відправили в Монголію… Ми й не знали, чи живий… Дивлюся, як поводяться з людьми в Криму тепер, – точно так робили в нас тоді. Коли колгоспи організували, все позабирали від нас: і корову, і коня… Не переймалися тим, що нас дітей багато – лишили без батька і без господарства. Але ми вижили. То був, здається, 1951 рік, – ділиться сумними спогадами пані Єва. Її батька забрали десь у 48-му, коли найменшій дитині не було й року. Повернувся він через 3-4 роки – кволим і хворим після важких робіт на засланні. Розказував, що прокладали в Монголії залізницю, ходили по болотах, ноги були постійно в холоді, після чого з ними почалися проблеми… Згодом його знову заарештували. Потім теж хворів, зокрема на малярію. Допомагати дітям уже не міг… Вони працювали з дитинства: то чорниці збирали, то малину продавали. Хоч платили їм копійки, але щось та й заробляли… Коли пані Єва вийшла заміж, змінила прізвище Чаварга на Москаль і стала вже ґаздували разом із чоловіком Михайлом. Молодому подружжю, як і їхнім батькам, теж ніхто не допомагав – доводилося всього досягати самотужки. Трохи робили сувеніри – дерев’яні орли тоді були популярні, якийсь час їх добре купували, бо чоловікові-столяру вони вдавалися. І це був не єдиний його талант, а головне – він був працьовитим. Згодом, 1975 року, подружжя переїхало до Ужгорода. «Переїхали, тому що заробити в селі було неможливо. У колгоспі нічого не платили – лише трудодень та й трудодень… Згодом поїхав чоловік до Ужгорода і мене забрав. На черзі на отримання житла стояти потрібно було довго, тому позичили гроші, купили землю і почали будуватися. Самі там хату побудували – на той час уже мали двох дітей, які, поки тривали роботи, жили в бабусі. Нам батьки нічого готового не дали – усе ми самі надбали. Двадцять років доробляли ту хату», – розповідає Єва Петрівна. Значної фінансової допомоги від держави не отримували… Колись на п’ятьох дітей влада пропонувала п’ять карбованців – аж смішно, каже багатодітна мати. Чоловік працював на будівництві – що заробляв, те й мали. Робота на будівництві тривала роками, часто – далеко від дому, зокрема в Черкасах, Криму… Бувало, і пані Єва туди їздила… «Навіть коли була вагітна двійнятами, працювала на будівництві ціле літо – варила майстрам їсти на всю бригаду. Приїхала додому ввечері – а вранці пішла народжувати. Ми працювали на сезонних роботах, тому ніякий декрет не оформляли. До зими була робота на чужих будівництвах, а взимку – вдома, бо ж ніхто б нам не зробив, якби не самі», – додає жінка. На зведення свого будинку в Ужгороді пішло немало сил. Треба було піску, цементу, цегли – того, що тоді важко було дістати. Пригадує: – Нам цеглу водій один привіз. А сусіди «натравили» КДБ чи кого – раптово прийшли, мого чоловіка забрали: думали, що вкрав ту цеглу… А він домовився з водієм, який пообіцяв виписати цеглу на себе, ось і привіз нам одну машину… Але ті прийшли – забрали і цеглу, і мого чоловіка… Той водій не встиг виписати її чи що – не знаю навіть… Я якраз така була хвора, діти голодні… Правда, чоловіка як зранку забрали, то на вечір пустили». Непрості були часи, каже Єва Петрівна: «Коли дала дітей до садочка, на трьох роботах працювала – прибирала. Це було зручно, бо лишався час і на власних дітей. Треба було й попрати – то ж не було пральної машинки ще! Бралася і лікарям халати прати, бо прибирала в денному стаціонарі Ужгородської міської лікарні». Пані Єва з чоловіком вважають себе багатими, адже мають трьох дочок – Людмилу, Галину, Вікторію і двох синів – Михайла та Віктора. Уже є й восьмеро внуків. Разом з батьками живуть донька з чоловіком, обоє синів, в одного з яких уже двоє дітей, а також донька, що маленькою втратила слух. «Коли в 7 років їй робили ін’єкцію, потрапили у слуховий нерв. Такі уколи тоді вже були заборонені, але в селі ще їх робили. От дитина й перестала чути… Як ми її тільки не перевіряли! І до Києва возили – там це й вияснилося. Але то не єдині її проблеми… Коли вийшла заміж, ми допомагали їй хату облаштувати в Оріховиці. Донька там 11 років жила, але згодом свекруха порізала замки і відібрала будинок. Ми і судилися… Ех!» – скрушно мовить Єва Петрівна. Але на тісноту в домі вона не нарікає, бо жити разом добре, основне – аби мирно: – Ось уже 15 років і обидві невістки поруч. Ще моя мати казала: «Я на тебе можу накричати, але на невістку – ні, бо вона з чужої сім’ї, вона може образитися». Так і я навчилася… Синам чи дочкам можу щось сказати, що ся ми не любить, а невісткам чи зятям – ні. Живемо спокійно, допомагаю чим можу, онуків бавлю… Бо спокою ніколи б не було, якби свекруха вмішувалася до невісток». Радіє пані Єва життю і всьому, що має, а головне її багатство – сім’я: – Слава Богу – всі працюють, ніхто не є ні п’яницею, ні наркоманом. Я пишаюся дітьми, бо вміють заробляти чесно. Моя мати нас цього вчила. Наголошувала: «Навіть із землі не можна нічого піднімати, бо хто загубив – повернеться і знайде». Наступного року 8-го березня Єва Москаль святкуватиме з чоловіком Михайлом «золоте» весілля – рівно півсотні років спільного життя. Вона цінує працьовитість чоловіка. Він завжди багато будував: садки, школи, драмтеатр в Ужгороді. Майстерно робить каміни й печі, тож разом собі давали якось раду. Ось тільки відпочивати завжди було ніколи через роботу. Як зізнається пані Єва, гуляла Ужгородом переважно дорогою додому. Кілька разів вибиралися з дітьми до парку. В основному дні минали в роботі. Але жінка ні про що не жалкує. Треба бути добрим, щоб усе в житті терпіти, переконує мати-героїня, яка є для багатьох прикладом жертовності – самопожертви заради блага інших. Правду каже народне прислів’я: до людей – по розум, до матері – по серце… Юлія МЕДЮХ
|
||||
128-я бригада, авто, АТО, взятка, винарня, вино, гандбол, гороскоп, граница, депутат, дзюдо, ДТП, Закарпаття, Закарпатье, курс валют, курьез, ліки, Мир, Москаль, Новий Рік, Новини Закарпаття, Отдых, политика, пророчество, развлечения, религия, скандал, спорт, традиция, турист, убийство, ужгород, Україна, Украина, футбол, Хокей, шафрани, Шок, шоу, Эксклюзив
Показати всі теги {link}
Показати всі теги {link}
Ви зайшли як не зареєстрований користувач!
|