Ужгородська красуня-коп розповіла, як служба в поліції змінила ставлення до багатьох речей (ФОТО)Минуло 2 роки з часу представлення в Ужгороді загонів новобранців поліції, що уособлювали собою реформу правоохоронної сфери. І тепер нам стало цікаво поспілкуватися вже з дещо іншою Настею. Для того, аби відволікти лейтенанта поліції Мальовану від роботи, місце зустрічі ми навмисне призначили подалі від звичних для неї районів патрулювання і вирушили до Невицького замку. – Отже, нещодавно ти отримала підвищення, стала командиром взводу. Якими в цілому були ці 2 роки твого життя, відколи ти в поліції? Адже за аналогічний період хлопці в армії невпізнанно перетворюються на сильних мужніх чоловіків. У насиченій подіями роботі життєвий досвід набувається набагато швидше, ніж, скажімо, в офісі, де стреси пов’язані хіба що з дедлайнами. То якою ти стала? – Відбулося багато змін у мені, у моєму ставленні до людей, до життя, до самої служби. Коли ми сюди йшли, у нас було все ж таки якесь романтичне уявлення про роботу. І воно виявилося абсолютно іншим, ніж та реальність, з якою ми зіткнулися. У мене змінився характер. Я стала сміливішою. Служба в поліції навчила інакше ставитися до багатьох речей, розставляти правильні пріоритети. Тепер я більше ціную родинні стосунки, коли спостерігаю побутові сварки. Бачиш, як сім’ї по 30 років живуть разом, при цьому брешуть, б’ються, зневажають один одного. Бачиш умови, у яких живуть люди, і починаєш більше цінувати те, що маєш, і не нарікати на власні проблеми. Також більше цінуєш життя. Коли я йшла в поліцію, то найбільше боялася, що буду мати справу зі смертю. І як на зло перші виклики були пов’язані саме з летальними наслідками. От тоді розумієш, що випадок ніколи не вибирає вік, стать, соціальний статус. Все може статися випадково, зненацька. У будь-який момент. Ти ніколи не будеш знати, що на тебе чекає. Це може бути ДТП або струм. І починаєш цінувати своє життя набагато більше. Хоча я не помінялася у плані того, що стала акуратнішою, безпечнішою. Ні, я так само люблю екстрим, якісь бурхливі відчуття. Але тепер мені хочеться зробити своє життя більш наповненим, змістовним і цікавішим. – Ти прийшла в поліцію на хвилі загальної ейфорії, чи просто хотіла себе спробувати в іншій сфері? – Це сталося випадково. Усі обставини так склалися. Я працювала держслужбовцем в обласній адміністрації і думала про те, чим би ще хотіла зайнятися в житті. Паралельно танцювала в “Бліці”, керувала групою. Тут якраз почався набір в поліцію. Довго думала, приглядалася і не одразу подала документи. Можна сказати, що стрибнула в останній вагон. – Для родичів твоє рішення було несподіваним? – Батьки були спантеличені. Але підтримували, підбадьорювали. Та коли підійшов останній етап і вони зрозуміли, що я насправді туди йду і не жартую, то дійсно розхвилювалися. А от сестра в мене вірила із самого початку. Вона також подала документи, але згодом передумала і не з’явилася на етап. – Знаю, що ви з Надею дуже близькі. Навіть візуально дуже схожі. А чим відрізняєтеся? – Вікова різниця з моєю найстаршою сестрою Валерією 20 років. А Надя старша від мене на рік і 3 місяці. Тато дуже хлопчика чекав, а народилася я. То мабуть в мені втілилися всі його мрії про сина. В дитинстві я любила лазити по деревах, била коліна, була дуже запальна. Надя більш розсудлива, виважена. Але зі старшою сестрою ми найкращі подруги і мені нікого більше не було потрібно. Батьки навіть вирішили нас разом віддати до школи. На танці разом ходили. Так разом ми далі йдемо по життю і дружимо. – Незважаючи на твій, як ти кажеш, запальний характер, ти складаєш враження дуже серйозної розсудливої людини. – Так і є. Я можу вибухнути, але дуже скоро заспокоююся і беру себе в руки. Відповідально ставлюся до будь-якої роботи. На танцювальних тренуваннях завжди намагалася все спокійно доступно пояснити. Терпіти не можу скандали і конфлікти. Перед серйозними виступами ніколи не дозволяла собі гуляти допізна, розважатися. У якійсь мірі я перфекціоніст. Дипломна робота в університеті у мене повинна була бути ідеальною. Якщо йшла відповідати і готувала якусь тему, то повинна була знати її ідеально, аби не було соромно, що щось не знатиму. – Пройшовши відбір до нової поліції, коли ти зрозуміла, куди насправді потрапила? – Поки проходила всі етапи відбору, весь час сумнівалася, як же бути з танцями. Це сфера, якій я присвятила вагому частину життя і з якою не хотіла розлучатися. Хвилювалася, що група розпадеться, що я пропущу виступи дітей, емоції. Але конкурс у поліцію був величезний – 19 людей на місце. І пройшовши всі етапи, я зрозуміла, що нерозумно буде відмовлятися. Тому, зваживши все, обрала поліцію. Групу довелося залишити, і тепер я лише відвідую тренування і за можливості їжджу на змагання в якості учасниці танцювального колективу. На перших етапах нової роботи дійсно була ейфорія. Ми відчували себе частинкою якоїсь історичної віхи в історії України, їздили зі ввімкненими маячками, спілкувалися з людьми. Мені пощастило з екіпажем, нам було зручно і комфортно працювати разом. Та поступово романтика минула, ми занурилися в роботу, чергування, нічні зміни. Графік складний і напружений, багато хто не витримав і звільнився. Тепер це просто робота, яку потрібно виконувати професійно, якісно і без емоцій. – Перший випадок, який тебе вразив. Що це було? – Я дуже боялася побачити смерть. І це сталося на аварії. Нас викликали, ми все зробили згідно з протоколом. Але найстрашніше виявилося не це. А те, коли мені довелося повідомити доньці, що її мами більше нема. Так сталося, що цю місію доручили мені. Ось це було найважче. Перші 2 тижні я пам’ятала кожен виклик, аналізувала, хвилювалася. Зараз вже навіть іноді важко згадується, що було на вчорашній зміні. – Як поводять себе твої знайомі, які виявляються порушниками і ти зустрічаєшся з ними під час роботи? – Зазвичай ми тоді міняємося з напарником і він спілкується з людиною. На щастя, всі мої знайомі адекватні. Буває таке, що в стані алкогольного сп’яніння впіймаєш людину за кермом, вона відмовляється пройти текст і сплатити штраф. Але я кажу, що не можу нічим зарадити, що втрачу свою роботу. Знайомі зазвичай з розумінням ставляться. Але трапляються іноді дзвінки серед ночі від людей, з якими я багато років не спілкуюся. І тут їх впіймали і вони відразу згадують про мене. Це неприємно і я пояснюю, що мої колеги адекватні і приймуть рішення в межах своїх повноважень. Буває і таке, що з кимось спілкуєшся багато років, здається, що все знаєш про людину, у тебе є певне враження про образ, який вона створила. А приїжджаєш на виклик і бачиш, що там зовсім все не так. Під час служби мимоволі дізнаєшся про якісь внутрішні моменти і стає ніяково. – “Мажорні” справи часто трапляються? Як такі особистості реагують на поліцейських? – Я якось так собі спостерігаю, що категорія “хам” не має соціального статусу. Люди на дорогих машинах часто поводяться дуже інтелігентно, ввічливо. Показують всі документи, чемно виконують все, що ти просиш. А буває, зупиниш “жигулі”, і людина починає кричати, лаятися, ображати. З іншого боку, власники дорогих автомобілів кажуть, що ми тільки їх зупиняємо, мовляв, ми їх хочемо “роззути”. Звучить отаке: “А ви знаєте, скільки я працював на цю машину? Чому ви не зупиняєте “жигулі”? Вони ж так само порушують”. А ті нарікають, що ми чіпляємося до них, бо боїмося “мажорів”. Тому ти просто ні на що не звертаєш увагу, а виконуєш свою роботу. Щодо відомих особистостей, то вони у нестандартних ситуація поводяться стандартно: починають телефонувати. Це класика. – За ці 2 роки в різних регіонах України чимало людей покинули службу. Що найбільше розчаровує твоїх колег? – Причин декілька. Багато хто зрозумів, що графік дійсно важкий і ти фізично не витримуєш. Не встигаєш відновитися, з’являється хронічна втома. Банально бракує вільного часу. Ти майже ніколи не належиш собі повністю. У вихідний тебе можуть викликати на охорону громадського порядку під час якоїсь події, футболу, скажімо. Згідно із законом, який зараз прописаний, поліцейський повинен 24 години на добу нести службу або ж чатувати, що його в будь-яку хвилину викличуть. Крім змін і патрулювання, стрільби або фізпідготовка. Я, наприклад, люблю і ходжу на всі тренування, бо до цього привчили танці. А є колеги, яким потрібно приділити увагу сім’ї, а часу зовсім нема. Крім того, багато хто доїжджає на роботу із віддалених населених пунктів. Зарплата багатьох не влаштовує. Коли ми йшли, отримували 8100 гривень і тепер так само. Люди молоді, комусь потрібно утримувати сім’ї, дітей, батьків, а ще, не дай Боже, як хтось захворіє. І тому коли з’являються альтернативи з більш вільним графіком, більшою зарплатнею, меншим ризиком для життя, здоров’я, без походів до прокуратури і якихось там безкінечних роз’яснень, то звільняються. Так, багато людей йшли за ідею. Реформа правоохоронної системи зовні виглядає дуже привабливо. Але коли ти виписуєш штраф людині, а вона домовляється в суді, скасовуються твої протоколи і постанови і вона не несе покарання, то виникає питання, для чого ти все це робиш. Звісно, розчаровуєшся. Я витратив час, може в цей момент хтось потребував допомоги, поки ти займався протоколом. А людина тобі нахабно каже: навіщо ви все це пишете, я все одно в суді все скасую. Є і ряд інших, можливо, якихось особистих причин. Але мене обурюють колеги, які, звільняючись, пишуть гучний пост у соціальних мережах. Часто це виглядає як плювок у бік своїх колишніх колег, з якими ти пропрацював. – Тебе називали нашою Мілевич і найсексуальнішою на Закарпатті дівчиною-копом. Як ти це сприймала і сприймаєш? – Та ніяк. Спочатку дійсно фотографувалися, робили селфі. Я не дуже це люблю, то через якийсь час почала ввічливо відмовлятися. Розумію увагу преси на початку, бо мабуть це пов’язано з тим, що я займаюся танцями, а це дещо незвично у такій сфері. В якийсь момент уваги стало забагато і це стало дратувати. Наприклад, я щороку вже багато років ходжу на Водохреща занурюватися. І тут хтось побачив, сфотографував, сайти підхопили, сенсацію зробили. На щастя, ажіотаж вщух і почалася буденна служба. – У тебе не так багато вихідних, але як зазвичай їх проводиш? Наскільки звично для тебе ось так, як сьогодні, вибратися за місто і насолодитися природою? – Дійсно, часу не так багато. Зазвичай я ходжу в зал, ще танці, якісь виступи, трохи стараюся з кимось побачитися і виспатися. Дуже люблю гори, чани в Лумшорах. Стараюсь по можливості кудись поїхати за місто чи закордон хоча б на день, але це буває рідко. – Чи залишилося місце для ніжності і сентиментальності у твоїй душі? Що взагалі може викликати у тебе сльози? – О, я можу розплакатися від якоїсь сцени у мелодрамі. Я плачу, коли щось неприємне пов’язане з тваринами. Коли хвилююсь про родичів, їхнє здоров’я. А буває, що викликати сльози може банальне хамство. От я не показую емоцій, тримаю все в собі, а потім як накипить, як прорветься! Я розумію, що це була остання крапля і просто відходиш, щоб виплакатися. У такі періоди дуже допомагає зал. Фізичні навантаження ідеально знімають стрес, напругу і дозволяють вихлюпати емоції. – Які у тебе плани щодо своєї роботи? – На даний момент я її не збираюся міняти. Вона мені подобається і я ні на хвилину не жалкую, що пішла в службу. Озираючись назад, тішуся, що цей етап у моєму житті стався і триває. У нас чудовий колектив. У цій сфері, як і у всіх інших, не без поганих людей. Але так всюди, це людський фактор. Проте більше хороших і це дуже радує. – Скажи відверто, ти вже навчилася робити відомий “поворот поліцейського”? – Ні, якщо чесно. У нас було кілька уроків екстремальної їзди, але бездоганно виконувати цей трюк я не вмію. Автомобілем керую добре, але оскільки більшого від нас не вимагається, то я і не ставила собі такої задачі. Думаю, все ще попереду. Лариса Липкань, Varosh Фото: Карл Смутко |
||||
128-я бригада, авто, АТО, взятка, винарня, вино, гандбол, гороскоп, граница, депутат, дзюдо, ДТП, Закарпаття, Закарпатье, курс валют, курьез, ліки, Мир, Москаль, Новий Рік, Новини Закарпаття, Отдых, политика, пророчество, развлечения, религия, скандал, спорт, традиция, турист, убийство, ужгород, Україна, Украина, футбол, Хокей, шафрани, Шок, шоу, Эксклюзив
Показати всі теги {link}
Показати всі теги {link}
Ви зайшли як не зареєстрований користувач!
|