У День знань відомі закарпатці згадали шкільні роки: опубліковано ФОТО Напередодні Дня знань, 1 Вересня, «Закарпатський кореспондент» поспілкувався з відомими краянами про ці роки, найяскравіші спогади, улюблених учителів, амбіції та мрії. Дехто навіть поділився фотографіями. Далі – пряма мова.  Володимир Смоланка, нейрохірург, ректор Ужгородського національного університету:Навчався в Ужгородській ЗОШ I-III ст. № 1 імені Т.Г.Шевченка. Спогади. Маю яскравий та дещо кумедний спогад, пов’язаний саме із 1 Вересня. Коли мій брат Іван, який старший за мене на два роки і був для мене взірцем, готувався йти у перший клас, батьки навчили його читати та писати. Я ж учився разом з ним. Моє бажання йти до школи було таким нестримним, що батьки були змушені купити мені маленький ранець і канцелярське приладдя, тож перші три дні (четвер, п'ятницю, суботу) приводили з братом у школу. Я навіть ці дні сидів із ним за партою. Але потім на вихідних батьки мене "заговорили" і в понеділок я знову пішов у садочок, правда, зразу "перескочивши" одну групу. Все ж, хоч частково свого досяг – пішов у перший клас наступного року, на рік швидше. Друзі. Багато шкільних товаришів залишилися хорошими приятелями на все життя. І хоч бачимося нечасто, у нас збереглися теплі стосунки, допомагаємо одне одному в житті. А з такими хлопцями, як Юрій Ажнюк (професор, доктор фізико-математичних наук), Юрій Желтвай (підприємець) та Ігор Студеняк (професор, доктор фізико-математичних наук) шкільне приятелювання переросло у перевірену часом дружбу. З Ігорем, до речі, ми нині разом працюємо. Шкільне кохання. Звичайно, у старших класах була і перша дружба з дівчатами, і симпатія, і перша захопленість. Улюблені вчителі. Усі були чудовими. Але найкращі – це вчителька хімії Катерина Євгенівна Маркуш та наш класний керівник, учитель біології Іван Іванович Білак. Мрії. Завжди мріяв бути лікарем. Щасливий, що сповна реалізував свою дитячу та юнацьку мрію.  Володимир Смоланка третій справа  Олександра Артюхіна, журналістка, волонтерка:Навчалася у Чопській ЗОШ №1. Спогади. У мене було насичене шкільне життя. І запам’яталося воно не тільки власне навчальним процесом, а й, передусім, позакласною роботою. Як учениця я була зразкова відмінниця така собі, хтось би навіть занудою назвав :) Але я брала участь у всяких позашкільних заходах, була ведучою міських концертів, у КВН грала. А у 8-му класі мене призначили головним редактором шкільної стінгазети «Нафаня». І от двічі поспіль ми ставали найкращою стіннівкою України! Уявіть собі: газета із маленького прикордонного Чопа – найкраща в Україні! Я гордилася так тоді тими перемогами! І зараз пишаюся! Ми з нашою вчителькою Ольгою Василівною Станкул їздили до Миколаєва за призами, так було два роки. На третій ще і у Києві виграли номінацію. Пам’ятаю, що це був 10 клас, а за перемогу у якийсь із років нам подарували DVD-плеєр – це такий крутяк був на той час! До речі, він у мене досі вдома живе 😊 Друзі. У мене так склалося, що із усіма однокласниками, шкільними приятелями-друзями життя «розпорошило». Десь шкодую про це навіть: хтось поїхав столицю підкорювати і не дуже мав дяку спілкуватися з «провінційними друзями» (так-так і говорили!), хтось переїхав до Ужгорода, Львова, Дніпра… Але одна із моїх найближчих друзів і сьогодні - Руслана Король (вчилися не в одному класі, а у паралельних), ми виросли у Чопі разом, і тепер життям крокуємо разом. Я була дружкою у неї на весіллі, і досі у нас дуже близькі стосунки, вона дуже дорога для мене. Це ота дружба, яку називаєш на все життя. Коли ми можемо, через різні причини, не спілкуватися певний час, але завжди бути на зв’язку. І я знаю, що у будь-якій життєвій ситуації можу до неї звернутися, і вона буде поруч. Аналогічно і я. Це дружба, якій не заважають ні кордони, ні час, ні відстань… Дякую їй, що вона у мене є! Шкільне кохання. Ой, шкільна любов… Звісно, і у мене є така історія, таке собі «шкільне кохання на все життя». Він – старший на рік, закохалася я у нього у 10 класі, він тоді вчився в 11. Це було перше якесь отаке серйозне почуття (не як у дитсадочку чи молодших класах). Оскільки завжди більше товаришувала і мала більше друзів-хлопців, навіть перший час думала, що він не підозрює про мої почуття. Таке собі, кохання без відповіді. Але ми дружили :) Потім він поїхав навчатися на юридичний факультет до університету в іншу область, я тут залишилася, потім я вступила на журналістику до УжНУ, переїхала жити в Ужгород. Ще якийсь час любила того хлопця, але потім минуло))) Як Скрябін співав: «Шкільна любов – то є така хвороба» :) Зараз ми у непоганих стосунках. І я з усмішкою згадую ті всі переживання. Улюблені вчителі. У моїй школі були прекрасні вчителі! Я кожному вдячна за якийсь окремий життєвий урок. Вони десь формували мене, десь знали підказати. Звісно, не всі були прекрасні, але я і їм вдячна за досвід. Назвати когось одного… не можу, бо це все одно, що у дитини питати: «кого любиш більше: маму чи тата». Звісно, уже згадувана мною Ольга Станкул привила мені любов до журналістики. Мрії. Якщо чесно, десь у початкових класах я мріяла стати Олімпійською чемпіонкою 😊 Так, щоб прапор України піднімали, а я співала гімн на п’єдесталі. Смішно тепер згадувати. Потім я полюбила журналістику, і уже у 8 класі заявила батькам, що піду вчитися на «акулу пера» (так і сказала, до речі). І, здається, вдалося цю мрію реалізувати. А у старших класах поставила за ціль стати спортивним оглядачем – тепер потроху (у силу своїх можливостей) це втілюю у життя.  Олександра Артюхіна друга справа  Сергій Денисенко, фотограф:Навчався в Ужгородській школі №3 з поглибленим вивченням англійської мови. Спогади. Шкільні роки були чудовими і залишили багато теплих спогадів. Найяскравіші з них, на жаль, не можна нікому розповідати 😊 А взагалі, наше дитинство без гаджетів було трохи не таким, як у теперішніх школярів. Це були нескінчені ігри, катання на велосипеді або на санчатах взимку, козаки-розбійники, баскетбол тощо. Ми ніколи не сиділи вдома. Друзі. У мене був хороший і дружний клас, з багатьма однокласниками підтримую приятельські стосунки і дотепер. З деякими з них водимо до школи вже своїх дітей. Минулого року наша школа святкувала ювілей, і на зустріч випускників зібрався клас майже у повному складі, за винятком лише тих, хто дуже далеко живе. Шкільне кохання. Кохання у моєму житті є тільки одне – моя дружина, яку я зустрів уже після закінчення школи. Улюблені вчителі. Звичайно були. Перша вчителька Крикалова Вікторія Олександрівна, перший класний керівник у середній школі Куценко Світлана Михайлівна, вчитель математики Качур Людмила Володимирівна, наш фізик і класний керівник у старших класах Яцкович Василь Васильович, вчитель англійської Лідіна Інна Павлівна, вчитель біології Демченко Валентина Петрівна – це далеко не повний список вчителів, про яких я згадую з теплотою і вдячністю. Мрії. У школі я мріяв якнайшвидше її закінчити. І тільки з роками зрозумів, який я тоді був неправий.   Євгенія Напуда, завідувачка відділом обслуговування Закарпатської ОУНБ ім. Ф.Потушняка:Навчалася в Ужгородській ЗОШ №12. Спогади. Цікавих і смішних спогадів дуже багато. Чітко пам’ятаю, як ми дружньо з класом спалювали щоденники після закінчення навчального року перед школою. Це був наш, свого роду, ритуал свободи, який символізував початок літа, відпочинку та пригод. Друзі. Доля розвела в різні боки моїх однокласників. З багатьма спілкуюся в електронному режимі. Благо, зараз є Фейсбук та інші інтернет-майданчики, де ми спостерігаємо за життям одне одного. Шкільне кохання. Воно у мене було дуже яскраве і світле, але коротке. Проте зараз із посмішкою згадую моменти, пов’язані з ним. Улюблені вчителі. Це вчитель історії – Сергій Ярославович Семенюк. Ніколи не забуду його уроки. Кожна тема у нього перетворювалася в захопливу подорож лабіринтами історії. Завдяки йому я полюбила в школі цей предмет. Мрії. У різному віці були різні мрії. Їх було дуже-дуже багато. Деякі з них все ще залишилися мріями. Але пріоритетними були – стати журналістом і багато подорожувати. Частково це вже вдалося реалізувати, а над іншими мріями я ще працюю. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Сонні першачки та амбітні старшокласники: яскраві моменти Дня знань в Ужгороді (ФОТОРЕПОРТАЖ)  Костянтин Багрій, капітан ФК «Минай»:Навчався в Студенянській ЗОШ І-ІІІ ступенів (Вінницька область). Спогади. Школу я закінчив 11 років назад, багато чого вже і не пригадую. Але точно добре пам’ятаю, як тільки закінчувались уроки, я йшов додому, робив швидко домашнє завдання, брав м’яч і біг на шкільний майданчик грати з хлопцями футбол до темної ночі. Ще пам’ятаю, як ми з усім класом ходили в похід – ночівля з наметами. Готували собі їжу, напевно, вперше в таких умовах, а дорогою назад (це 10 км в один бік) почався сильний дощ, та ми не зважали – співали пісні. Друзі. Стосунки з товаришами дитинства, можна сказати, теплі. Коли приїжджаю додому, зустрічаємось постійно, є що розказати одне одному. Але тільки з одним другом дитинства я і досі продовжую дружити, підтримуємо один одного і можу сміливо назвати його своїм другом. Шкільне кохання. Про це можу довго розказувати, бо було багато таких кохань. Улюблені вчителі. Моя мама вчителька і я постійно отримував від неї на горіхи, оскільки був не дуже слухняним учнем. Хоча вчився дуже добре і нарікань від батьків за навчання у мене не було. Коли приїжджаю додому, постійно заходжу в школу і знаходжу час з усіма поспілкуватися. Мрії. Я все своє дитинство мріяв стати професійним футболістом, завдяки ФК «Минай» якоюсь мірою моє бажання здійснилося.  Костянтин Багрій третій справа (у червоній футболці)  Олеся Калинич, Заслужений учитель України, переможниця Всеукраїнського конкурсу «Учитель року – 2015» у номінації «Українська мова і література»:Навчалася в Хустській гімназії-інтернат. Спогади. Шкільні роки зазвичай дуже цікаві. Спогадів багато, та, напевно, найяскравішим є відвідування казино в 9 класі. У 90-их роках минулого столітття (!) у центрі Хуста відкрили казино (і дуже швидко успішно закрили). Потрапити туди було бажанням чи не кожного підлітка. Звичайно, дітей до закладу не пускали. Ми з подругою Іриною (зараз директор однієї зі шкіл Закарпаття) «працювали» редакторами шкільної газети, тож вирішили взяти інтерв’ю в працівників цього закладу. Після уроків пішли до казино, представилися журналістами. Найцікавіше те, що нас не прогнали, а запросили на міні-екскурсію. У школі ми з гордістю хвалилися однокласникам, та нам ніхто не вірив (тоді ж іще не було смартфонів із вбудованими камерами й ми не мали доказів). Друзі. Подруга (кума за сумісництвом) – моя колишня однокласниця, з якою дружимо з 9 класу. Так, життя розпорошує однокласників, можемо не спілкуватися часто, але це не означає, що ми забули одне одного. Мої однокласники (випуск 1998 року Хустської гімназії-інтернату) зараз не тільки в Україні. Доля рознесла їх по світу: США, Італія, Німеччина, Чехія. Серед них – лікарі, вчителі, підприємці… є й депутат Верховної Ради України. Коли організовуємо зустріч випускників, майже всі збираються незалежно від відстані й посади. Шкільне кохання. Під час навчання в гімназії мені дуже подобався одинадцятикласник. Правда, він на мене, восьмикласницю, не звертав жодної уваги. Улюблені вчителі. Колись улюблені вчителі зараз є моїми колегами. Вдячна своїм наставникам не тільки за міцну освітню базу, а й за моральні чесноти. Мрії. Як і кожен школяр, про що тільки не мріяла: і відкрити притулок для тварин, і стати журналістом (щоб брати інтерв’ю в зірок), і модельєром, у сукнях якого дефілюватимуть на подіумах світу, і навіть письменником . Також дуже хотіла стати вчителем. Як розумієте, це вдалося реалізувати - і я щаслива, бо дуже люблю свою професію. А інше – попереду.  Олеся Калинич перша зліва  Юрій Марценишин, начальник Управління патрульної поліції в Ужгороді та Мукачеві:Навчався в Збаразькій ЗОШ І-ІІІ ступенів №2 імені Івана Франка (Тернопільська область). Спогади. Не можу сказати, що я постійно був зразковим учнем, іноді й дражнив учителів. Однак завжди з приємністю згадую, як ми разом з іншими школярами брали активну участь у громадському та спортивному житті школи: організовували тематичні вечори, дні народження, змагання. У нас був дуже дружній клас, можливо, саме тому, спогади про час проведений за партою час виключно теплі. Друзі. Нас у класі навчалося чимало, й зараз склалося так, що життя розкидало нас не тільки по території України, а й далеко за її межі. Так, нещодавно мав нагоду зустрітися з однокласницею, у нас раптово виникла ідея створити переписку однокласників у одній із соціальних мереж. Туди ми додали всіх й тепер постійно спілкуємося, розповідаємо одне одному про життя, ділимося світлинами, вітаємо зі святами тощо. Шкільне кохання. Це період життя, який був у кожного. І у мене воно було, й не одне! Це ж ті самі смикання за косички, дитячі пустощі й водночас легкий спогад про час, коли можна було відчути себе безтурботним. Проте у більшості випадків шкільне кохання так і залишається шкільним. Думаю, для кожного це життєвий досвід, який з приємністю можна згадати, рухаючись уперед. Улюблені вчителі. Особливе місце у спогадах займає перша вчителька – Марія Степанівна. Це людина, котра приклала до нашого виховання максимум зусиль й дала перший поштовх до дорослого життя. Згадую й класного керівника – Валентину Петрівну. Завдяки їй наш клас став згуртованим, під її опікою ми стали активно брати участь у громадському та спортивному житті школи. А взагалі – улюбленими були всі вчителі, бо кожен з них щось вкладав у наше майбутнє і був по-своєму особливим. Мрії. Як не дивно, на той час, я мріяв стати міліціонером. Враховуючи те, що зростав я не у родині правоохоронців, ця мрія була самостійною, без нав’язування дорослих. Ніколи не шкодував про свій вибір, із початку здобуття фаху й сьогодні радію, що вдалося втілити мрію в реальність. Тож є можливість працювати над собою і надалі.   Юрій Марценишин справа  Катерина Ірха, журналістка:Навчалася у Сватівській гімназії імені Володимира Сосюри (Луганська область). Спогади. Увесь період гімназійного життя трохи схожий на один яскравий спалах, який увібрав у себе і навчання, і участь у всіх міських та районних заходах, і олімпіади, і конкурси, і роботу у районній дитячій газеті, і дискотеки, і подорожі, і все-все-все. Зараз, замислюючись, думаю, як то все можна було встигати. Чи то час тоді спливав повільніше, чи то я все ж таки моторніша була. Навіть і не знаю, що назвати найяскравішим спогадом. Може, першу зарплатню у 14 років. Друзі. До 5 класу я навчалася у звичайній загальноосвітній школі, у 6 клас вступила до гімназії. Найкращі друзі з обох навчальних закладів лишилися друзями на все життя. Знаходимо можливість бачитися, спілкуватися, хоч між нами і сотні кілометрів. З однокласниками за традицією зустрічалися на 5 і 10 років випуску, у 2018-му вже матимемо 15-річний ювілей. Упевнена, що зустріч відбудеться. У нас був чудовий колектив, хоч і робив нерви педагогічному колективу своїм бунтарством і складним підлітковим норовом. Шкільне кохання. Воно було, його просто не могло не бути. Але воно більше пов′язане не з навчанням, а культурно-масовою роботою. Тривалі спільні репетиції, написання сценаріїв і виступи посприяли, аби дружба трансформувалася у щось більше. Але шкільне кохання так і залишилося шкільним. Улюблені вчителі. Були. Всі! Хтось подобався, бо подобався предмет. Хтось імпонував через риси характеру або почуття гумору. Хтось став улюбленим викладачем у процесі боротьби з моїм юнацьким максималізмом. Але у підсумку не можу пригадати когось із своїх педагогів, кому б мені не було за що подякувати. Вчителі донесли мені правильні думки, змусили вгамувати свою лінь і навчили бути адаптивною, витривалою і виваженою. Мрії. Десь у 6 класі класний керівник Анна Іванівна попросила нас написати записочки з професіями, про які ми мріємо на майбутнє. Точно пам′ятаю, що хтось із дівчат писав про пожежних і космонавтів, а я написала, що хочу бути «шеф-редактором журналу про Україну з головним офісом у Польщі». Не можу згадати, з чим була пов′язана ота тема про Польщу. Може, вже у 1998 році я не вірила у перспективу реальної свободи слова в нашій державі, але я дуже хотіла бути журналістом. Настільки хотіла, що вже у 8 класі я таки працювала журналістом, а після 11 класу передумала вступати на журфак і обрала політологію. Зараз 2017-й і я знову журналіст, вже третій рік другого «пришестя». Про Польщу вже не мрію, як і про будь-яку іншу країну світу. Тепер це виключно туристичні плани.  Федір Шандор, туризмознавець, професор УжНУ:Навчався в Ужгородській ЗОШ №2. Спогади. Спортивні змагання та уроки фізики і алгебри. Друзі. Часто шкільні друзі залишаються добрими супутниками в житті, когось «розпорошує» час. У моєму випадку 100% явка. Дружба продовжилася і в університетські роки, з багатьма стали родичами – хресний або кум. Шкільне кохання. Незабутні спогади. Улюблені вчителі. Такими були вчителі з історії, фізики, алгебри, дотепер дружимо і спілкуємося. Мрії. Їх вдалося реалізувати на 90% так. Тоді мріяв подорожувати світом і стати науковцем-педагогом.   Оксана Ващук, фотограф:Навчалася в Ужгородській ЗОШ № 9. Спогади. Оскільки батько був військовим офіцером, наша родина дуже часто переїжджала, тож мені довелося навчатися загалом у 7 школах. Вони змінювалися як калейдоскоп, щоразу у новий клас йти було страшнувато, але з іншого боку – знаходила нових друзів, нові можливості. Тому найбільш яскраві враження – це динаміка шкільного життя. Друзі. Мої найкращі друзі саме зі шкільних років. У випускному класі нас було чотири подруги і дотепер це найближчі мені люди! Одна вже багато років живе у Києві, дві інших – в Ужгороді. Ми спілкуємося майже кожного дня, ділимо усі біди та радощі, це, мабуть, уже сестринські відносини. Шкільне кохання. Безумовно, я мала шкільне кохання – із проводами до дому, першою дискотекою та першим поцілунком , але все ж таки справжнє кохання мене спіткало пізніше, вже в університеті. Улюблені вчителі. Мені дуже пощастило з першою вчителькою. ЇЇ звали Ніна Олександрівна, вона навчила мене головному – вчитися! Пам’ятаю, що мені хотілося бути кращою ученицею саме заради неї, заслужити її похвалу. Також не можу не згадати вчительку моїх двох синів – Ірину Леонідівну Романенко (ЗОШ № 3 м.Ужгорода), яка багато чому навчила не тільки моїх дітей, а й мене – як маму. Мрії. Мріяла здобути якісну вищу освіту та викладати самій. Сьогодні у мене за плечима дві вищі освіти, науковий ступінь кандидата наук та 20 років педагогічного стажу – отже, мрія здійснилася.   Антоніна Стряпко, викладач, засновниця TOP school:Навчалася в Ужгородській ЗОШ №3 з поглибленим вивченням англійської мови. Спогади. Школу згадувати не люблю. Темні, безрадісні роки якісь. Через це важко обрати яскравий спогад. Певно, як уроки прогулювали старшокласниками. У нас навіть пароль був "хочу капучино". А ще, як після 11-го класу пішли в похід з ночівлею в Кам'яницю, і вночі прийшли п'яні місцеві. Ми молилися від страху і, аби збити тих з пантелику, говорили між собою лише англійською. Друзі. Для мене основний етап, відповідно і друзі – університет. Час натхнення, енергії, свободи. Зі школи справжніх друзів не лишилося. Проте є парадокс - найкращі подружки зі школи інколи навіть не вітаються, а от ті, з ким билися, парти одна на одну перевертали, тепер чудові друзі і навіть частково партнери по бізнесу. Найбільше нас змінило народження власних дітей. Шкільне кохання. Не мала шкільних кохань. Свого єдиного зустріла вже тоді, коли була студенткою. Улюблені вчителі. Вчителі сприймаються в школі та після її закінченні по-різному. Як приклад, моя вчителька англійської. Не можу сказати, що дуже любила її. Але тепер розумію, що знання іноземної – єдине, що дала мені школа. Тому «шапку долу» перед Шнінською Надією Георгієвною. Тому після закінчення школи англійською ми всі розмовляли значно краще, ніж українською. Мрії. Мріяла якнайшвидше закінчити школу 😊 Колись хотіла бути вчителем – це здійснилося. Найбільше прагнула подорожувати і відкривати світ. Цим наразі й займаюся.  Закарпатський кореспондент
|
||||
128-я бригада, авто, АТО, взятка, винарня, вино, гандбол, гороскоп, граница, депутат, дзюдо, ДТП, Закарпаття, Закарпатье, курс валют, курьез, ліки, Мир, Москаль, Новий Рік, Новини Закарпаття, Отдых, политика, пророчество, развлечения, религия, скандал, спорт, традиция, турист, убийство, ужгород, Україна, Украина, футбол, Хокей, шафрани, Шок, шоу, Эксклюзив
Показати всі теги {link}
Показати всі теги {link}
|
Ви зайшли як не зареєстрований користувач!
КОММЕНТАРI (1)
|